Gmail неначе опирався тому, що я робив, не бажаючи позбавлятись єдиного доказу. Я перейшов до розділу «Кошик» і, не вагаючись, натиснув «Очистити кошик зараз». Лист із заголовком «TAYARANI DELIVERY» щез із поштового сервера. Наче й не було його.
У четвер, 4 червня, я знову взяв Теодора із собою. Ми вирушили рано, ще до п’ятої, та попри те, що перед виїздом нормально поїли, до десятої вечора зголодніли. Завізши двох хлопців за адресою Курчатова, 18-Б, я розвернувся в напрямку супермаркета Fozzy прикупити чогось їстівного.
За п’ять по десятій ми зайшли до супермаркета. Тео, затискаючи під рукою Юаня Михайловича, якого того дня захотів узяти із собою «на роботу», діловито побіг до стелажів із солодощами, розставлених поміж касами, а я закрокував до полиць із молочними продуктами.
Через хвилину мене хтось погукав:
— Юначе!
Я озирнувся:
— Що?
Переді мною стояла невисока сухоребра жіночка років сорока п’яти із гротескно великими окулярами на гачкуватому носі. Я ковзнув поглядом по прилизаній зачісці, з якої не вибивалося жодної волосини, та напружених зморшках у кутках очей і подумав, що вона, напевно, вчителька. Або викладачка етики та моралі в університеті. Ніяк не менше. Я ріс у вчительській сім’ї, тож добре знав цей погордливо-докірливий погляд.
— Це ваша дитина? — коротким помахом руки вона показала собі за спину.
— Де?
— Ось там.
Я бачив голову Теодора, та за столами з фруктами не міг розгледіти, що він робить.
— Це мій син, а що?
— Нічого. Він гортає журнал Playboy.
Я смикнув кадиком:
— Бляха! — і не подякувавши, заквапився до малого.
Підійшовши, розгубився. Теодор стовбичив під стелажем із глянцевими журналами, який хтось додумався приткнути обабіч стелажа з шоколадними батончиками та жуйками, й тримав у руках розгорнутий Playboy. Плюшевий Юань лежав на нижній полиці стелажа з жуйками та із сумом споглядав неподобство.
— Ти чого по нього поліз?
Playboy та XXL стояли на горішній поличці. Я не уявляв, як — і навіщо — Тео туди дотягнувся.
— Глянь, яка машинка.