Тихо. Аж занадто тихо, як на такий великий будинок.
У мозок знову закрався сумнів, одначе дівчина його швидко придушила й торкнулася кнопки виклику ліфта. Цифрове табло спалахнуло, і розсувні двері роз’їхалися – ліфт стояв на першому.
«Напевно, залишився після старого», – подумала дівчина, прослизаючи до кабіни.
Вона розвернулася обличчям до дверей, ще раз прислухалася – мертва, якась аномальна безмовність тиснула на барабанні перетинки, – а тоді, смикнувши плечима, втопила «четвірку». Стулки зімкнулися, вгорі розмірено застугонів електродвигун, і кабіна плавно рушила вгору.
Звідкись з-за спини легенько війнуло прохолодним повітрям, залоскотавши Руті шкіру.
Ліфт зупинився на четвертому. Дівчина трохи почекала, обвела поглядом сходовий майданчик і натиснула «двійку».
На другому поверсі було порожньо. Рута знайшла «шістку», двері прогуркотіли, і ліфт перемістився на шостий.
На шостому – така сама пустка. Дівчина знову натиснула «двійку», після чого, не підозрюючи, що майже дублює слова, що крутилися в голові Марка три роки тому, коли він уперше проходив поверхи в цій самій послідовності, подумала: «Що я тут роблю? Для чого це все?»
Вона вдарила по «вісімці» ще перед тим, як двері на другому розчахнулися повністю. За мить до того, як стулки закрилися, Рута вловила грюкання квартирних дверей на якомусь із горішніх поверхів. Потім, коли ліфт поповз угору, до вух долинули звуки кроків і пришвидшеного дихання. Немовби хтось наввипередки з нею біг на восьмий поверх.
Рута, щоб краще чути, підступила до щілини між стулками, а тому, коли кабіна зависла, стояла біля самісіньких дверей.
Стулки розійшлись, і вона відсахнулася, ледве втримавшись на ногах. На сходовому майданчику навпроти входу до ліфта, наїжившись, стовбичила висока дівчина. На вигляд її віку, може, на рік-два старша. Кругле обличчя, коротеньке каре, срібний кульчик у ніздрі. Вона штрикнула Руту недобрим поглядом і кинула:
– Ти хто? – голос був густий і недоброзичливий.
Рута не відповіла. Карі очі незнайомки дивилися на неї з переляком і майже звірячою люттю водночас. Зрештою, розуміючи, що має щось сказати, Рута бовкнула:
– Я тут не живу…
– Я знаю, що ти тут не живеш, – аж просичала незнайомка. – Що ти тут робиш?
Її підборіддя затремтіло, ніби вона ось-ось заплаче, хоча, певна річ, плакати ніхто не збирався. Незнайомка мала такий вигляд, наче лаштувалась учепитися Руті пальцями в горлянку.
– Ти бачила Соломію? Це стара тобі розповіла? – через хвилювання на денці її голосу щось вогко забулькотало. – Чи ти зустріла Марка? Ти бачила його?
Рутині очі розширилися. Раптово її всю, з голови до ніг, обсипало мурахами. Відчуття було таким сильним, що дівчині здавалося, неначе шкіру прохромлюють тисячі крижаних голок.
«До сраки все», – подумала вона та пристукнула кнопку першого поверху. Двері почали зачинятися, проте незнайомка встромила поміж стулками ногу. Двері з тихим гуркотом роз’їхалися. Дівчина повторила, тепер уже з погрозливими нотками:
– Я питаю, що ти тут робиш?