Марк Грозан.
Рута подумала, що повинна б відчути полегшення, проте чомусь ефект виявився протилежний – вона ще дужче напружилася.
(щось, що має людську подобу, проте людиною не є)
Хлопець повільно обігнув вантажівку, на секунду затримався біля бетонної тумби, на якій сиділа дівчина, зміряв поглядом різці, а тоді посунув далі й зупинився по центру павільйону. Повільно повів головою зліва направо.
«Ти тут?» – неочікувано дзвінко гукнув він.
У-у-ут… у-ут… ут… сповзло стінами відлуння.
Рута здригнулася та втиснула голову між пліч.
«Ей!» – крикнув Марк.
Зрештою дівчина зміркувала, що сидіти у своєму закапелку безглуздо, – він визначив, що вона тут, – і, випроставшись, виступила з-за турбіни.
«О, – хлопець звів брови, – чому ховалася?»
«Думала, це хтось із них, – Рута кивком показала на північ, – із тих потвор».
Марк рушив до неї. На ходу махнув рукою на вікна.
«Але ж темряви нема».
«Ну, – дівчина стенула плечима, – міг бути сновида».
Він наблизився та застиг майже впритул. Помітив Аннин записник.
«Чим ти займаєшся?»
Рута зрозуміла, куди він дивиться.
«Це щоденник людини, яка, ймовірно, здогадалась, як мені покінчити, – вона знову махнула головою в бік дверей, – з усім оцим».
Марк спохмурнів.
«Минулого разу я розповів тобі, як із цим покінчити». Дівчині раптом здалося, що якби поглядом можна було вбивати, вона би вже корчилась у передсмертній агонії. «Чому не послухала мене?»