На Рутиному обличчі майнула стурбована усмішка.
– Зі мною щось не так.
– Що саме?
– Із животом.
Дівчина інстинктивно поклала долоню на нижню частину живота.
– Що конкретно?
– Не знаю… Важкість унизу. Болить, коли сиджу. Коли ходжу, майже не відчуваю, але сидячи – завжди. І щодня гіршає. І апетиту зовсім немає. І щоранку нудить…
Сестрині брови зійшлися на переніссі.
– Здуття?
– Так, – покивала Рута. – Постійно. Хоч я майже нічого не їм. Не можу дивитися на їжу.
– Мала, – Інді повільно підняла та опустила плечі, – я не поставлю діагноз по Вайберу. Я взагалі ще не лікар.
Попри зауваження, подруги Індії не затихали, і розмова із сестрою тривала на тлі їхнього нерозбірливого гомону. Збагнувши, що обрала не найкращий час, Рута відвела розчарований погляд від екрана, якусь хвилину понуро тупилась у свої пальці, а тоді нарешті зважилася:
– У мене затримка.
Інді посерйознішала.
– Скільки?
– Ну, вже десь тиждень. Трохи більше як тиждень.
– Це не страшно, – замислено протягнула сестра. – Тобто тиждень – ще не страшно.
Рута подумала: це тобі не страшно, проте вголос вирішила цього не говорити. Якось нечемно й недоречно.
– Але…
– Що?