– Геть звихнулася на класиках.
– Ти це говориш таким тоном, ніби я підсіла на героїн, – відрізала Інді. – Що в цьому поганого?
– Нічого. Вони пишуть про світ, яким він був сто років тому. Про проблеми, яких уже давно немає.
– Вони пишуть про проблеми, які актуальні завжди. – Інді не поділяла Рутине захоплення сучасною літературою. – На те вони й класики. Ось, наприклад, Фіцджеральд…
Рута, кривляючись, перебила її:
– Ось, наприклад, Фіцджеральд! Ти як знала: я майже домучила збірку «Прощення гріхів». Ти ж читала? – Рута дочекалася, коли сестра кивне, і продовжила: – Не пам’ятаю назви оповідання: там дівчина їде з навчання, їй усе не подобається, вона думає про те, як це тупо – вчитися, стільки зусиль, а навіщо воно, в голові перебирає хлопців зі свого містечка, мріє, як вийде заміж і народить купу дітей. І все, кінець оповідання. Це, по-твоєму, актуальні проблеми? Це має мені подобатися? Блін, та це тупо. Ту-у-у-по! Я взагалі не розумію, як таке можна читати?
Інді зігнорувала очевидний тролінг.
– Не суди про Фіцджеральда за одним оповіданням.
– Ну та, – розходилася Рута, – він увесь такий! Поки добивала збірку, разів із двадцять подумала, що застрелилася б, якби жила в той час. І застрелила б перед тим кількох чоловіків.
Інді парирувала:
– Ті, кого читаєш ти, не кращі. Пласкі та вульгарні. Ти не розумієш, як люди читають Фіцджеральда, а я не розумію, як люди, що читають сучасну літературу, не впадають у кому від нудьги!
– Ти серйозно? – Рута вдала, що обурилася. – Джонатан Франзен плаский? Ханья Янагіхара вульгарна? Покайся, інакше я з тобою тиждень не розмовлятиму!
Інді показала сестрі язика.
– Вони однаково нудні. Як на когось із них можна рівнятися?
– Говориш, як батько, – пирхнула Рута. – Наче рівнятися можна лише на тих, хто вже помер.
Суперечка була непринциповою, тож Інді не відповіла. Якийсь час вона тільки хрумкала крекерами. Згодом її сестра, зітхнувши, промовила:
– Мені не вистачає тебе.
Інді припинила жувати.
– Мені теж, насправді.
– А як же Ілля? – зіронізувала Рута.