– Усе не так! – хлопець розгубився. – Не так, як ти говориш!
– А як тоді?
Із Лариного горла вивалились якісь нечленороздільні звуки. Раптом усе геть змінилося: ще мить тому він беззаперечно домінував у стосунках, а тепер мусив, затинаючись, виправдовуватися. Наче неповнолітнє хлоп’я, якого спіймали за розгляданням журналу для дорослих.
– Послухай, я не знаю, як так ста…
– Що ти, блядь, не знаєш?!
Рута злякалася власного голосу. Лара був на два роки старшим за неї, а коли тобі сімнадцять, така різниця здається величезною. Якби годину тому хтось сказав їй, що вона отак горлатиме на хлопця, під час розмов із яким до цього зважувала чи не кожне слово, дівчина нізащо не повірила б. Утім, Лара не огризнувся, не від’єднався, узагалі ніяк не зреагував, і клекітлива хвиля в Рутиних грудях здійнялася ще вище. Вона набралася сміливості та більше не стримувалася:
– Що це, по-твоєму, було?! Непорочне, сука, зачаття?!
А тоді він реготнув. Рута здригнулася, неначе від удару батогом, після чого напружилася так, що їй звело вилиці.
– КОЗЛЯРА ЙОБАНИЙ! – заволала вона в телефон. – З ЧОГО ТИ ІРЖЕШ?!
Якби Лара був поряд, вона б роздерла його на шмаття. Хотілося викричатися. Рута скочила з ліжка, лаштуючись вивергнути на Лаврика все, що про нього думає, коли раптом побачила власне відображення в дзеркалі. Вирячені очі, скривлений рот, жахливо напнуті жили на шиї. Вона була як батько, коли той накинувся на неї. Руті навіть приверзлося, що крізь високі вилиці й розкосі очі проступає його вузьке лиховісне обличчя. Вона відвела погляд і опанувала себе. Чи принаймні спробувала опанувати.
З-за дверей її кімнати почулося стурбоване:
– Усе гаразд?
Аміна. Рута опустила телефон, затулила його долонею та якомога більш нейтральним тоном промовила:
– Так, ма, все добре.
І швидко приклала телефон до вуха назад.
– …я не хотів, – мимрив Лара. – Не хотів, чуєш?
– Якщо не хотів, то навіщо ліз до мене? – Дівчина підступила впритул до вікна – якнайдалі від дверей – і стишила голос.
– Я не про те. Не хотів сміятися. Вибач. Вирвалося. Це через те твоє непо… – Він глибоко вдихнув. – Заспокойся. Я не ґвалтував тебе. Невже ти не пам’ятаєш?
– Ти брешеш, – крізь зуби просичала Рута. – Як я можу щось пам’ятати? Я вирубилася в машині.
– Так, ти вирубилася. Та потім, коли ми приїхали… я спробував занести тебе до будинку, проте ти… ну, типу… – Лара безпомічно затих. Він намірявся сказати, що Рута виявилась заважкою, але розумів, що це, по-перше, прозвучить образливо, а по-друге, не зовсім відповідає дійсності. Це він був занадто дрібним для неї. Зрештою витиснув крізь зуби: – Я не зміг. Довелося тебе будити. Ми пропленталися до будинку, я посадив тебе у вітальні. Поки знімав куртку й роззувався, ти знову заснула. Я ще раз тебе розбудив і повів до спальні на другому поверсі. Я не… – його мова стала плутана, нібито язик намагався обігнати думки, – не подумай, я нічого такого не хотів! Просто вирішив, що тобі буде незручно спати в одязі.