– Ні, ні, я просто подумав… – він зжував кінець фрази. – І в тебе ж не було цих… місячних.
Щойно Руті здавалося, що вони дісталися дна, Лара пробивав його й продовжував із гуркотом і брязкотом скочуватися ще нижче.
– Про що ти?
– Ну, то ж дівчина може завагітніти, лише коли в неї ці… – Голос слабнув, так ніби хтось перетискав хлопцеві горлянку. – Хіба ні? Ні?
– Ларо, ти дебіл. Ти взагалі знаєш різницю між менструацією та овуляцією?
– Ні, – щиро зізнався Лара. – Тобто тепер уже так, знаю. – А ще за мить: – Бляха, я дебіл.
Рута очікувала, що він сперечатиметься, тож несподіване визнання власної тупості обеззброїло й дещо збило хвилю гніву, що вирувала в її грудях. Затуливши долонею очі, дівчина промовила:
– Чому ти не розповів про це раніше?
– Ти ж сама не захотіла про це говорити.
Руту пересмикнуло.
– Що ти мелеш? Як я могла не захотіти говорити про те, про що не пам’ятала?
– Зранку, коли спустилася сходами, – у його голосі зазвучали нотки образи, – я почав, а ти видала щось типу «не хочу чути». Сама ж обірвала мене!
Після нетривалого затишшя вони знову взялися послідовно, нібито намагалися перекричати одне одного, підвищували голоси.
– Я думала, ти мав на увазі те, що сталося на сходах перед гуртожитком!
– Ні! Я хотів поговорити про те, що сталося вночі, ну, між нами.
– Я не пам’ятала нічого!
– Звідки я міг знати, що ти не пам’ятала? Я думав, ти пам’ятала! Принаймні початок!
Рута міцно заплющилася та прошепотіла:
– Бляха…
Цирк. Довбаний цирк, а не розмова.