– За чверть четверта.
– Дня?
– Так, дня.
– Просто тут усе… – Рута обвела промовистим поглядом залляте холодним світлом приміщення.
– Я розумію, – медсестра покосилася на напівпрочинені двері палати. – Спати не хочеш?
– Ні.
– Бо до тебе ще одна відвідувачка. Годину чекає перед входом до відділення.
Рута стрепенулася. Відвідувачка. Сигнали кардіомонітора за спиною пришвидшилися. Чекає цілу годину? Рута підсунулася й майже сіла на ліжку. Це сестра! Ну а хто ж іще? Інді таки вирішила її провідати! Інді пробачила її! Тепла хвиля затопила груди.
Медсестра поглянула на монітор над Рутиною головою і, насупившись, застерегла:
– Ей, легше. Ти не на танцмайданчику. – Пищання монітора не вгавало, і медсестра додала металу в голосі: – Вгамуйся, інакше ніяких відвідувачів.
Рута, доклавши зусиль, вирівняти дихання й тремтячим голосом запитала:
– Хто там?
– Твоя вчителька. Я пояснила, що ти спиш, але вона сказала, що дочекається, поки ти прокинешся.
Рутине обличчя розчаровано витяглося. Учителька? Що за… що за маячня? Помітивши, як дівчина спантеличилася, медсестра вигнула брову:
– Щось не так?
Рута повільно хитнула головою.
– Ні. Все норм. Тільки трохи дивно.
– Якщо вона напружуватиме, дай мені знати, я відразу виставлю її за двері.
– Ага, зрозуміла.
Медсестра наблизилася до дверей, визирнула в коридор і помахала рукою. За мить, шурхочучи захисними бахілами, до палати ступила Анна Чорнай. Дівчина не надто здивувалась, але відразу, щойно її вгледіла, відчула дивний дискомфорт. Учителька була в білій блузі без рукавів, чорних джинсах і блакитній лікарняній накидці на плечі – без неї до відділення інтенсивної терапії не пускали. Вона стала в ногах ліжка й утупилася в Руту з настороженою цікавістю, наче ентомолог, що вивчає пришпилену булавкою до дощечки рідкісну комаху.