– Привіт… – озвалась Анна Ігорівна.
– Доброго дня, – пошепки відповіла Рута.
– Ти як? – Анна вчепилася долонями у краї накидки. – Знаю, це дурне запитання, але…
Дівчина кліпнула. Незграбний, позбавлений природності голос учительки дратував її.
– Вони вас впустили, – чи то спитала, чи то ствердила Рута.
– Тобто?
– Ну, ви ж не родичка.
Анна слабко всміхнулася.
– Вони не мають права забороняти. Зараз такі правила – пускають усіх. Крім того, я пояснила лікарю, що це я… е… це я викликала швидку, і він дозволив.
Вона старалася бути привітною, проте плечі видавали напруження. Насупившись, Анна Ігорівна продовжила:
– Я бачила тебе того дня. У школі. Я пішла за тобою. Не зразу, трохи потім, і… – Її ніздрі ледь роздулися. – Чому ти втекла? Ти могла поговорити зі мною.
Руту це розізлило, вона мовчки мотнула головою: «Ні, блін, не могла. Я вас не знаю. Ви не Яків Демидович».
– Це через те, що ти не прийшла на ЗНО? Ти так засмутилася через екзамен? – Анна Чорнай немовби промацувала слова язиком перед тим, як їх вимовити. – Якщо не хочеш, не відповідай, просто… Ти ж усвідомлюєш, що якби я нагодилась до туалету хоч на мить пізніше, тебе б уже не…
– Це не через ЗНО, – відрубала Рута.
Жінка перевела погляд на столик із медикаментами збоку від ліжка.
– Добре. Я зрозуміла.
Вона не почала розпитувати і, затихнувши, мовчала, напевно, хвилину.
Рута зрештою не витримала:
– Чому ви прийшли?
Дівчина чекала на відповідь, однак Анна не розтуляла губ, натомість телющилася в неї з лячною наполегливістю в погляді. Руті стало моторошно – аж до мурашок по шкірі.