«Якщо тобі аж так не подобаються шпалери, ну гаразд, ми пофарбуємо стіни. Мабуть, ти маєш слушність. Шпалери зараз – не модно. Але… м-м… чорний колір…»
Григір сердито пирхнув:
«Тільки не в чорний колір».
«Чорний», – Рута непоступливо мотнула головою, кучма безладно переплетеного волосся гойднулася, мов желе.
Аміна набрала у груди повітря.
«Руто».
«Ні! Тільки чорний».
«Чому ти така вперта?»
«Це не вам там жити».
«Як це не нам? – вирячила очі мати. – Це наша квартира!»
«Але кімната – моя! Інді поїхала, і відтепер вона моя. Можете зачинити її та більше ніколи туди не заглядати. Я сама прибиратиму й митиму вікна, сама розставлю меблі, сама пофарбую стіни, все зроблю сама!»
Рута розуміла, що в чотирнадцять нізащо не наважилася б на таке. Теоретично вона могла б набратися сміливості й у значно м’якшій формі заперечити матері, проте нізащо не ризикнула б говорити таким тоном із батьком. Попервах Григір сторопів. Потім нахилив голову до доньки і, стримуючи роздратування, мовив:
«Отже, так: обирай нормальний колір. Або я закінчую цей цирк, іду на базар і купую перші шпалери, на які натраплю».
Рута, яка поволі освоювалась у своєму чотирнадцятирічному тілі, подумала, що їй нічого втрачати, адже три роки тому він так і вчинив: посміявся з неї, а потім придбав шпалери з тим відстійним сіро-блакитним візерунком.
«Ходімо», – Аміна кивнула на вхід до речового ринку.
Рута не рушила з місця.
«Мам, ти ж обіцяла, – вона з докором глипнула на матір, – я більше нічого не прошу, я сама їх пофарбую, це буде найкращий подарунок на день народження».
До її дня народження залишалося три з половиною місяці.
«Хто фарбує стіни в чорний колір? – визвірився батько. На його лобі вздовж лінії волосся пунктиром виступили краплини поту. – Припини ці дурниці! Хочеш перетворити квартиру на похоронне бюро?»
І тут Рута не витримала: