Спливло кілька хвилин, священик затягнув «Трисвяте», і труну спустили в могилу. А тоді Іванка легенько штурхнула подругу ліктем.
– Що таке? – підвела голову Рута.
Подруга стрельнула очима в бік натовпу. Рута простежила за її поглядом і легенько сіпнулася, зрозумівши, що Анна Ігорівна, дружина Чорная, пильно приглядається до них.
– Біологічка, – стараючись не ворушити губами, мовила Іванка, – витріщилася на тебе.
– Чому зразу на мене? – таким самим здушеним шепотом відказала Рута. – На нас.
Та вона помилялася: настирливий, загострений погляд Анни Ігорівни приклеївся саме до неї, Рути Статник. Дівчина відчула, як обличчя заливає фарбою.
– Що мені робити? Кивнути? Я повинна привітатися?
– Ти здуріла, – прошипіла Іванка. – Ще, блін, рукою помахай. На похороні не вітаються.
– Ти впевнена?
– Ні.
– Тоді що? Опустити голову? Відвернутися? Це нечемно.
Анна продовжувала жадібно вбирати очима Рутине обличчя. Під тим прискіпливим поглядом дівчина стояла ніби гола та зрештою занепокоїлася: може, з нею щось не гаразд? Непідхожий одяг? Щось прилипло до обличчя? Поки вона вигадувала, як викрутитися, до Анни Ігорівни підійшов високий чоловік, і вчителька спрямувала погляд на нього.
Рута видихнула.
– Бляха, чого вона так витріщалася? – А потім: – Не треба було сюди їхати.
Іванка скоса глипнула на подругу.
– Це була твоя ідея.
Рута переступила з ноги на ногу – під мокасинами смачно чвакнуло – і опустила голову. Подумала, що мокасини після повернення легше буде спалити, ніж відмити. А тоді знову спідлоба зиркнула на Анну Чорнай.
Рута ніколи не цікавилася біологією, не мала досягнень, якими могла би похвалитися (особливо порівняно з літературою), та попри це в десятому класі Анна Ігорівна почала ставитися до неї не те щоб із прихильністю, а радше з незвичною увагою. Рута вирішила, що це через Якова Демидовича, який розповів дружині про її любов до книжок. Утім це не пояснювало всього. Скажімо, іноді перед уроком Анна Ігорівна цікавилася, як Рута почувається. Або розпитувала її про сестру. А якось поставила вже зовсім недоладне запитання про те, як Руті спалося. Підсвідомо сподіваючись на поблажки, Рута не ухилялася від такої незбагненної нав’язливості, проте вважала поведінку біологічки щонайменше дуже дивною: жодним іншим учнем чи ученицею 11-А Анна Ігорівна так не переймалася.
Ось і зараз… щось було не так.
Дівчина крадькома розглядала Анну Чорнай. Люди кидали в могилу жмені землі й по черзі підходили, щоб висловити співчуття, проте Анна дивилася кудись убік. Вона була блідою (єдиний колір, що зберігся на обличчі, – фіолетові розводи під очима), і водночас у тому, як вона трималася, не відчувалося ні смутку, ні гострого розпачу, лише якась нервова зосередженість. Анна Чорнай застигла з таким виразом на обличчі, ніби намагалася знайти відповідь на запитання, суті якого не розуміла.