А потім Руту гойднуло. Вона ступила крок назад, послизнулася й ухопилася за Іванку. Реальність раптом стала розмитою та невиразною. Дівчину огорнуло знайоме відчуття давно переглянутого фільму: вона не пригадувала нічого конкретного, не пам’ятала, чим усе закінчиться, проте не сумнівалася, що вже його бачила. Її сприйняття дійсності роздвоїлось, і чималий пласт його безшумно ковзнув у минуле. Вона вже була тут, відчувала у волоссі цей вітер, уловлювала сонячні відблиски на мармуровому надгробку далеко позаду Анни Чорнай. Це вже було!
У голові все змішалося, Рута затулила очі від сонця, а за мить, прибравши долоню, знову впіймала на собі погляд Анни Ігорівни. Жінка немовби обпалювала її очима.
– Закрий рота, – стиха наказала Іванка. Рута не зреагувала, і її подруга повторила голосніше: – Статник, блін, закрий свого рота. Зараз муха залетить.
Рута повернула голову, сердито стулила губи.
– Що не так?
– Ти наче привида побачила.
– Щось найшло. – Рута обережно, щоб не зустрітися поглядами, глипнула на Анну Ігорівну, проте вчительку в цей час хтось обіймав. – Вибач. Завтикала просто.
– Усе гаразд? Ти бліда.
– Так. Тобто ні. – Руті раптом закортіло перетворитись на невидимку, щоб усі забули її й відчепилися від неї. Вона повільно повторила: – Не треба було сюди йти.
Іванка щось невиразно мугикнула.
Люди тим часом помалу розходилися.
– Ходімо, – мотнула головою Іванка в бік дружини Чорная. – Маємо щось сказати перед тим, як піти.
Рута мотнула головою. Запаморочення минуло, зате відчуття дежавю все ще обволікало її, немов димом.
– Не думаю, що це гарна ідея.
– Всі йдуть.
– Я не хочу.
– Всі йдуть, – повторила Іванка.
– Блін.
Іванка рушила першою, Рута, втиснувши голову між пліч, поплелася за нею. Дівчата оминули копачів, які закидали могилу землею, пропустили літню пару – чоловік і жінка трималися одне за одного так, ніби поодинці не могли пересуватися, – а тоді, опустивши очі, наблизилися.
Анна Ігорівна кивнула їм, Рута у відповідь тільки кліпнула та почервоніла, Іванка заіржавілим голосом забурмотіла щось на кшталт «ми співчуваємо», але майже відразу стихла. Впродовж наступних кількох секунд було чути тільки приглушений стукіт земляних грудок об кришку труни та тріпотіння стрічок на вінках під поривами вітру.