Я просто розвернулася та покинула її там.
Та сама послідовність. Той самий будинок. Рута почувалася так, ніби її підсмажують на повільному вогні.
На півночі загуркотало. Темрява зжувала ще одну багатоповерхівку, – відсторонено відзначила дівчина. Вона розуміла, що будильник будь-якої миті може вирвати її зі сну, та попри це взялася гортати сторінки не вперед, а назад, шукаючи момент, коли та дівчинка з’явилася в Анниному сновидінні. Рута не могла це облишити просто так. За мить погляд зачепився за запис, датований 23 жовтня.
23.10.2012
Сьогодні знову снилася руїна. Хмара була десь на сході, далеко, і я вже навчилася ментально відмежовуватися, передчувати, коли вони можуть бути поряд, тож не надто хвилювалася. Саме через це ледь не вмерла від страху, коли наштовхнулася на дівчинку-підлітка. Не сновиду! Зовні вона була як я, цілком нормальна тобто. Вона теж перелякалася та спершу взялася тікати, але повернулася. Сказала, що її ім’я Маша. Просила називати Машкою. Я вирішила, що дівчинка також особлива, поцікавилася, де вона перебуває (в сенсі, де спить у реальності) і як давно потрапляє в руїну, проте Машка, схоже, взагалі не зрозуміла, про що я. Ближче до пробудження я помітила, що вона якась дивна – тіло дванадцятилітньої, але очі старої, – проте, схоже, нешкідлива.
Рута збагнула, що «руїною» Анна позначала ветхий світ по той бік сну, а «хмарою» – темряву, з якої з’являються істоти.
Згорбившись над «Молескіном», Рута продовжила читати.
26.10.2012
Знову дівчинка. Та сама. Машка. Цього разу хмара вигулькнула підозріло близько до старого автовокзалу, і я відразу забралася на захід, від гріха подалі, і малá весь час плелася за мною хвостиком.
Я спробувала її розговорити, проте вона не реагувала. Взагалі. Лише зиркала спідлоба та мовчки сунула назирці. І це було… ну, не те щоб страшно, просто мало такий вигляд, начебто Машка – це маленький голодний стерв’ятник, який лише чекає на момент, коли я впаду, щоб почати викльовувати мені очі.
Дурне порівняння, та якось так я це відчула.
Поки ми отак крокували, у моїй голові виникла думка, що Машка може мати якісь свої рахунки зі світом, тобто ми втікаємо від її, а не від моєї хмари, і це, звісно, мені не дуже сподобалося, тож я зупинилась, присіла біля неї та запитала, що вона хоче. І тоді Машка нарешті відповіла. Сказала, що хоче повернутися додому. Я поцікавилася, де її дім, але вона знову наче води в рот набрала.
Це все дуже дивно.
Наступним був уже прочитаний запис за 2 листопада. Рута перескочила його.
04.11.2012
Цієї ночі насолоджувалася безсонням. Читала десь до четвертої. Решту часу міркувала про дівчинку зі сну. Багато всього незрозумілого з нею, і це не дає спокою.
На ранок таки пішла до вказаного нею будинку. Нічого такого, просто подивитися. Біля будинку відчула шкірою несильну вібрацію в повітрі (може, здалося). Таке буває, коли наближаєшся до ліній електропередач чи до гігантського трансформатора під напругою, але, мабуть, я себе накрутила.
Зайти до будинку не наважилися. Не те щоб злякалася, просто не схотіла. По-дитячому це якось було б. Тож просто роздивлялася.
Ну, загалом саме те, що я й думала: будинок як будинок.
Крім того, за останні кілька місяців чорнота відступила. Я бачила, як вона виповзає з-за горизонту, але не встигає наблизитися. Я прокидалася швидше.