– Питай.
– Ваша дружина… – Дівчина закашлялася. Усе тіло німіло від страху й огиди до самої себе.
– Так?
Рута зосередилася.
– Вона вела щоденник.
Його голос змінився так різко, що дівчина сіпнулась і ледве втримала телефон у руках.
– Звідки ти знаєш?!
Істоти в її снах не розмовляли, але якби вони розмовляли, то їхній голос, напевно, звучав би саме так.
– Якось його б-бачила. «М-молескін».
– Що тобі до її «Молескіну»?
Руті приверзлося, що до неї заговорив зовсім інший чоловік. Вона ніколи не чула, щоб Яків промовляв із такою ненавистю.
– Вибачте, – пробелькотала вона.
І тоді Чорнай зірвався:
– Ти рознюхала, що в ньому? Як давно ти дізналася, що Анна збожеволіла? Навіщо тобі її щоденник? – Крізь слова проривався прихриплий свист. – Це хтось зі школи, так? Чи тобі заплатили за цей дзвінок? Це журналісти? – Він уже майже кричав. – Що їм потрібно? Ці нікчеми вирішили щось накопати? Відповідай! – Пауза. А потім його голос неначе роз’їла кислота: – Як ти могла, Руто?!
Продовжувати було безглуздо. Дівчина прошепелявила, наче з її рота раптом зникли всі зуби:
– Пробачте, що потурбувала… пробачте мені. – І розірвала зв’язок.
84
Із кухні долинув обурений голос сестри:
– Ти чого недомила посуд?
Запитання так дисонувало з тим, що творилось у Рутиній голові, що якийсь час дівчині здавалося, ніби воно пробилось у її свідомість із потойбічного світу.