– Ну, є.
– На кухні?
– Так.
– Добре.
У кімнаті зависло незатишне мовчання. Тимофій переступив з ноги на ногу, в очах застигли знаки питання.
– Добре що?
Рута не відповіла. Відкинулася на спинку дивана й утупилася в стелю над головою Тимофія. Хлопець нетерпляче підганяв:
– Поясни, що ти надумала.
Розтягуючи слова, дівчина проказала:
– Я четвертий день не сплю, і мене зараз вирубить.
Насмішка зникла з очей, і Тимофій розгублено роззирнувся.
– Тут?
– Ага, на цьому дивані. Але ти мусиш пообіцяти, що розбудиш мене за хвилину. – Рута опустила погляд і вп’ялася почервонілими очима в Тимофія. – Рівно через шістдесят секунд – не більше, не менше.
– У чому сенс?
– Заснувши, я опинюся по той бік, – дівчина недбало кивнула на вікно, ніби повідомляла про те, що збирається на прогулянку. – У тому вимірі, про який я розказувала та в існування якого ти не віриш. Я зможу перевірити, що ти написав на аркуші, потім піду до кухні, візьму ножа й видряпаю це слово на своїй руці.
Тимофій несамохіть скривився.
– Навіщо? – Рута не відповідала, і тоді він, усе ще кривлячи верхню губу, неначе сам до себе промовив: – Ти зараз, типу, натякаєш, що напис з’явиться, коли я тебе розбуджу?
Рутина спроба всміхнутися завершилася повним фіаско – м’язи обличчя відмовлялися складатися в усмішку, тож дівчина лише буркнула:
– Ага.
– Ти божевільна, – Тимофій змірював її недовірливим, напруженим поглядом.