– Маєш якийсь листок? Аркуш паперу?
Хлопець глипнув на неї з таким виразом, нібито Рута заборгувала йому грошей, проте нічого не сказав, підступив до письмового стола в кутку кімнати, мовчки висунув одну з шухляд, витягнув звідти чистий аркуш А4 та подав його дівчині.
– Бери.
Та махнула рукою.
– Це не мені. Напиши на ньому якесь слово. Щось коротке, але таке, що знаєш лише ти.
Тимофій трохи насупився.
– Наприклад?
– Не знаю, – Рута знизала плечима, – дівоче прізвище матері. Пін-код своєї банківської картки. Ім’я дівчини, яка тобі подобалася в старших класах, але про яку ніхто, крім тебе, не знає. Будь-що. Але мені не показуй.
– Ти це…
– Так, я це серйозно. Що швидше ти це зробиш, то раніше я піду.
Кілька секунд хлопець дивився на Руту, потім відвернувся, дістав із шухляди зелений маркер для нотаток «Faber Castell», глянув через плече, спантеличено покрутив маркер між пальцями та лише після того, схилившись над столом, щось нашкрябав на аркуші.
– І що тепер? – Тимофій повернувся до Рути, ховаючи спантеличення за скептично-непривітною маскою.
– Згорни його та поклади на стіл, – звеліла вона. – І притисни чимось.
Зморшки на його лобі поглибшали, проте хлопець скорився. Склав аркуш удвічі й підсунув під чорну настільну «вертушку», з якої стирчали ножиці, канцелярський ніж, крихітний степлер, кільканадцять кулькових ручок і фломастерів.
– Так згодиться? – запитав він, неначе насміхаючись.
Рута проігнорувала насмішку й незворушно поцікавилася:
– У тебе є ножі?
– Е… – Хлопець збентежено закашлявся.
– Що-небудь гостре? – Рута прискалила око. – Ну?
Русецький неуважно кинув: