Рута ледь розтулила губи, та Гайдаша, схоже, не цікавила відповідь, він майже відразу поставив наступне запитання:
– Коли ви востаннє бачилися?
– Що він зробив? – випалила дівчина.
Слова немовби самі вихопились назовні.
– Тут я ставлю запитання, – із глухим роздратуванням гаркнув слідчий.
Рута почервоніла, проте, відчувши, що може допекти йому, набралася сміливості та повторила:
– Скажіть, у що він вляпався.
– Відповідай на запитання! – голос злетів до металевого стакато.
І це все вирішило. Просякнутий зневагою, до скрипу зубовного самовдоволений тон викликав обурення, яке швидко переросло в кипучу злість. Якась частина Рутиного мозку розуміла, що найкраще було б розповісти правду – вони бачилися з Ларою чотири дні тому, – і забути про все, та інша усвідомлювала: це саме те, що від неї воліє почути Гайдаш. Вона не мала наміру забезпечувати Ларі алібі, проте дивилася на хижо прискалені очі чоловіка, на жмутки щетини у складках його карикатурно плоского обличчя, і насилу стримувалася, щоб не скривитися. Річ не в Ларі, річ у пихатому нахабі, який репетує на неї, неначе на дворового пса, а тому вона не дасть йому того, на що він так сподівається. Її очі спалахнули жаром, і Рута, не змигнувши, збрехала:
– Позавчора, тобто в понеділок.
– Коли точно?
– Після обіду.
Жоден м’яз не ворухнувся на Гайдашевому лиці.
– Ти ж казала, ніби ви розійшлися чотири дні тому.
– Розійшлися чотири дні тому, а останній раз бачилися позавчора. Лара… тобто Богдан хотів помиритися.
– Де ви були?
– Гуляли.
Він негучно пирхнув.
– Я питаю: де?
Рута ледь примружилася, пригадуючи, де її заскочив дзвінок Лари.