– У мережу злили відео, як збили Іллю.
Рута почула й зрозуміла подругу, але спочатку пропустила слова повз себе. Вона неначе ковзала поверхнею темного озера, за будь-яку ціну силкуючись не зазирати в його моторошну глибину.
– Коли ти встигла? – Рута повела очима на Іванку.
– Щойно викинуло в новинах. Я не могла не подивитися.
Тривожне відчуття розросталося. Думки безперервно крутилися навколо розмови з Гайдашем, і що впертіше Рута їх відганяла, то дужче почувалася так, мовби частини її тіла припасовані не до ладу.
(і він поїхав, так?)
(так)
(що за машина?)
Яка йому різниця, що за машина в Лари?
Рута раптом дрібно затрусилася. Щоби погамувати тремтіння, мусила навіть переплести пальці. Через що її так тіпає? Через Лару? Вона переймається, що з ним станеться? Ні. Було щось іще, щось значно більше. Дівчина колись читала про психологічний експеримент, у якому перед піддослідними вмикали запис баскетбольного матчу та просили рахувати результативні передачі. В якийсь момент матчу на екрані з’являвся чоловік у костюмі горили, якого ніхто з піддослідних, заклопотаних підрахунком пасів, не помічав. І Рута почувалася так само: начебто в її полі зору стоїть велетенська горила, але мозок настирливо витирає її образ зі свідомості.
Довго так тривати не могло.
– Що ти сказала? – перепитала вона.
Іванка повторила:
– У мережі вже є відео, і там жесть.
Невидимі шви почали з’єднувати фрагменти спогадів. У свідомості нарешті дещо зринуло, поки що невиразний образ. Рута труснула головою, руйнуючи його: це маячня, дурниця просто, таке може бути хіба в кіно.
Проте образ повернувся.
– Дай сюди. – Рута вихопила з руки подруги смартфон.
– Ти чого? – вирячилась Іванка.
– Дівчата, тихше, – зробила зауваження Ада Романівна.
На них дивилося півкласу. Іванка інстинктивно сховала голову між пліч, Рута не зважала. Схоже, вона взагалі не почула вчительку.