І усвідомив, що зазирає точнісінько в дульний отвір АКМ[112], модернізованого автомата Калашникова. Характерна скошена цівка легенько тремтіла за сантиметр від його носа — до того близько, що він вловлював легкий запах зброярського мастила і різкіший дух порохових газів. З-понад мушки витріщалось перуанське обличчя: кругле, смагляве, з випуклими вилицями і високими дугами брів.
Сюрпри-и-из!
Левко не став зачіплятись очима з агресором і покосився вправо. Відразу троє чоловіків тримали під прицілом Ґрема Келлі, повстромлявши дула автоматів йому поміж лопаток. Ще один за шию притримував Сатомі. Зважаючи на забинтовану ногу, в Сьому ніхто не цілився, хоча біля росіянина також стояли двоє перуанців.
Левко сказав:
— О’кей… — і почав поволі піднімати руки. Дурнуватий жест, ніхто його не просив, проте він мусив якось показати, що не збирається чинити опір.
Перуанець, який наставив на нього АКМ, щось прокричав іспанською, відхилився і з розмаху вгатив прикладом Левку по обличчю. Щелепа зсунулася далеко вбік, перед очима вискочили пульсуючі малинові кружальця. Останнє, що встиг осмислити Лео, перед тим як червоні плями розрослись у суцільне непроникне тло і стали чорними, — на нападниках був європейський одяг і химерні браслети, на яких ритмічно блимали сині лампочки.
Свого зіткнення із землею Левко вже не відчув.
Всередині. В полоні
Левко оговтався від тряски. Двоє перуанців, тримаючи під пахви, тягли його темним переходом углиб Твердині. Голова хлопця розгойдувалася з боку в бік, по черзі стукаючись підборіддям то в праву, то в ліву ключицю. Руки були туго стягнуті пластиковим фіксатором за спиною. Тонкий, але міцний білий пластик боляче врізався у шкіру. Українець відчував, що з порізів на долоні вже сочиться кров.
Ноги вільно волочились по підлозі.
Левко напружив шию, підняв голову і роззирнувся. Коридор мав незвичайну форму. Попід стелею через кожні три-чотири метри висіли видовжені, сполучені дебелим дротом лампи. Ліхтарі були в пилюці, заливали галерею слабким брудно-блакитним світлом. Деякі блимали. Стіни і стеля проходу були кам’яними — зі значно менших, ніж зовнішні, та все ж немалих блоків; більшість — завбільшки з шафу для одягу, хоча траплялися й менші — такі як телевізор. Долівка була ґрунтовою і горбкуватою (особливо у порівнянні зі стінами), але добре втоптаною. Вона полого здіймалась у тому напрямі, куди його волочили. Стеля була не пласкою, а ступінчатою: протягом кількох метрів проходила рівна, строго горизонтальна ділянка, після чого вона різко, уступом, «підскакувала». Через це під час просування вперед постійно здавалося, що стеля намагається втиснути тебе у підлогу; після винятково довгих (шість-сім метрів) горизонтальних відтинків перуанцям доводилося нахиляти голову, аби пройти до наступної «секції». Стеля змахувала на перевернуті догори ногами гігантські сходи, і, незважаючи на реактивний гул у голові, Левко здогадався, що цей конструктивний атрибут пов’язаний з особливостями спорудження цитаделі: переходи формувались завдяки тому, що будівничі певним чином розміщували мегалітичні гранітні блоки, лишаючи в «тілі» Твердині порожнечі. Щоб порожнечами можна було пересуватися, нижню частину коридору засипали землею і втрамбовували (таким чином, вирівнюючи виступи), а верхню — лишали такою як є.
Довго втримувати голову піднятою не виходило — шия боліла. Левко озирнувся через праве плече, але тут-таки вилицю заціпило від пекучих вибухів болю. Щелепа спалахнула, а з очей зацебеніли сльози. Втім, короткого позирку вистачило, щоб переконатися: його друзі поряд. Сьому тягли відразу за ним; росіянин тихо постогнував, намагаючись якомога вище підтягувати ногу. Судячи з придушених зойків, що прохоплювалися крізь стогін, це не завше вдавалося. Ґрем і Сатомі, оточені озброєним конвоєм, похнюплено плелися слідом за тими, хто ніс Семена.
Двічі після того, як Левко отямився, загін змінював напрям руху, проминаючи похмурі, слабко освітлені зали з кількома входами й виходами. Приміщення (наскільки міг розгледіти Левко) мали в плані форму рівносторонніх шестикутників, от тільки стіни були не гладенькими, як у галереях, а… хлопець чималий час не міг дібрати підходяще слово… якимись тривимірними. Вони складалися з відносно невеликих (площею не більше двох квадратних метрів у перетині) блоків, які витикалися зі стін на різну довжину: деякі — на ширину долоні, інші — на півметра і навіть більше. Виступи мали різну форму, через що стіна була схожа на кристал чи радше на спрощений тривимірний макет нью-йоркського кварталу, щільно забудованого хмарочосами. Ребра тих блоків, що виступали від стіни, були заокруглені.
Сходів не було. Конвой, як і раніше, простував нагору похилою ґрунтовою дорогою. Звідкись із надр Твердині пробивалося приглушене аритмічне гупання.
Третя зала виявилася суттєво більшою. Світла від розвішаних на стінах світильників не вистачало, конвоїри ввімкнули кишенькові ліхтарики. У цій залі «тривимірними» були не лише стіни, а й підлога. Єдиною відмінністю долівки було павутиння ходів. Поміж блоками, що піднімалися з долівки (деякі на два з половиною метра), розкинулася мережа сполучених «траншей» — загалом інтер’єр мав футуристичний вигляд, але разом із тим відгонив моторошною сірістю середньовічних замків. Ширина проходів не перевищувала метра, через що нести полонених було незручно. Левко спробував підвестися, показуючи, що здатен іти сам, але конвойникам це не сподобалося, котрийсь із них втихомирив українця стусаном у вухо.
Біля однієї зі стін блоки розійшлися, і Левко побачив освітлений вхід до суміжної зали. Вхідний отвір був затулений двома шматками товстого поліетилену, але завдяки світлу, що пробивалося з приміщення, хлопцю вдалося роздивитись обладнання. Сучасне обладнання: столи, крісла, стелажі з серверами, настільні лампи, комп’ютери. Здається, навіть мікроскоп. Із прилеглої зали долинали спокійний гул голосів і ледь вловиме фонове гудіння комп’ютерів, властиве офісам великих компаній. Левко вловив навіть характерний запах серверних кімнат: суміш озону та пригорілого пилу з вінчестерів і друкованих плат.
А тоді він здригнувся. Поліетилен розійшовся, випустивши смужку світла, і з кімнати вийшов чоловік — білий чоловік! — у блідо-зеленому лабораторному халаті, окулярах і гумових рукавичках.
— Ей! — не стримавшись, крикнув Левко.
Серце підскочило. Він білий, значить, він мусить зупинити цих перуанських варварів. Він допоможе їм!
ebooksa