Твердиня

— Ось так: просто взяла і побігла? — Обличчя японки недовірливо витяглося. — Чому я не лишилася з вами? — Вона зазирала співрозмовникам в очі; хлопці відводили погляди. — Що такого я побачила, щоб дременути серед ночі в хащі?

— Сатомі, — різко урвав її Левко. — Яка різниця, що ти там побачила? Зараз важливо вирішити, як діяти далі.

Усі крадькома косували на забинтовану кінцівку. Сьома відтепер ставав проблемою. Величезною проблемою.

— Він має рацію, — м’якше промовив американець. — Нічні події вже в минулому. Нам треба придумати, як вигрібатися звідси… Отож, що маємо?

— Ми відшукали Паїтіті, — зірвалося з язика у Левка.

— Чудово, бадді! — саркастично форкнув мулат.

— А я який радий, — додав Сьома, кивнувши на ногу. Помовчавши, він додав: — Йти я не зможу. — В голосі не було відчаю. Росіянин уже тоді розумів, що це кінець. Їхні рішення більше не мають значення. Не так через його ногу, як через тих, що стежили за ними весь цей час.

— Може, змайструємо волокушу і тягнутимемо його? Нам головне — дійти до човна, — висунув пропозицію Ґрем.

— Ідіотство! — спересердя Левко сплюнув. — Як можна бути таким шибанутим? Ти забув, через які нетрі ми дерлися? Ми не зможемо ані тягти його, ні навіть нести на руках, як фараона. Це нереально!

— Що ти пропонуєш? Покинути його? Ти цього хочеш? Та взагалі, якби не ти, ми б тут зараз не сиділи!

— Вгамуйтеся! — замахала руками Сатомі.

Левко з шумом випустив повітря з легень і заговорив стриманіше:

— Ніхто нікого не покине. У нас один-єдиний шанс вилізти з цього лайна: ми ділимо провіант, хтось залишається з Сьомою у джунглях, решта двоє йдуть до Голови Папуги, спускаються вниз по річці на човні і повертаються з допомогою.

Встановилася мовчанка. Кожен аналізував почуте, розгортаючи запропонований план якомога далі в майбутнє. Результати аналізу загалом були невтішними. Не факт, що тим, хто залишиться в лісі, вистачить провіанту. Не факт, що рятувальний загін відшукає місце, де їх покинули, адже наразі GPS-навігатор не працює і точні координати невідомі. Не факт, що взагалі вдасться організувати хоч якусь пошукову групу, адже Перу — це не Швеція чи Німеччина. Та найголовніше — зважаючи на останні події, залишенців уже може не бути в живих, коли по них прийдуть… У тому плані було забагато «але» і ще більше «якщо», проте ніхто не відважився озвучити їх.

— Згода, — опустивши очі, мовив американець. — Хто залишиться з Семом?

— Лишайся ти, — попросив українець.

Ґрем вперіщив лютий погляд у Левка і поволі, наче бик, похитав з боку в бік головою.

— Ні.

Нова проблема. Сатомі лишитись не могла, їй буде важко доглядати за Семеном (крім того, враховуючи мізерні шанси на успіх, було неетично кидати у джунглях дівчину). Левко не міг лишитися, адже мав найвищі серед них шанси відшукати шлях до Ріо-де-лас-П’єдрас. Виходило, що вирушити по допомогу мусять Левко і Сатомі. Українець разом із японкою. А цього Ґрем не міг допустити.

— Навіть не думайте. Я не залишусь і Сатомі не дозволю лишитися.