Твердиня

— Ага.

— Скільки в них?

Семен прикинув: основа — приблизно 50 м2, довжина — 30 м, отже, об’єм — 1500 кубів. При густині граніту 2,5…2,7 тонни на кубічний метр це дасть…

— Орієнтовно чотири тисячі тонн. Кожен.

Левко присвиснув:

— Здуріти…

— Хтось дуже постарався, тягнучи їх сюди.

Приблизно посередині між другим і третім рівнями в’юнка повзуча рослинність, що ховала нижню частину мурів, закінчувалась. Вище йшли голі стіни — за винятком невеликих гаїв, які росли в місцях, де кромка нижнього рівня відступала на значну віддаль від стіни верхнього, таким чином формуючи тераси. Лише в одному місці Сьома запримітив самотнє дерево, що, здавалося, витикалося з прямовисної стіни просто над хлопцями. Він звернув увагу саме на це дерево, по-перше, тому що воно росло вище за інші, а по-друге, через великі жовті квітки, що рясно обсипали крону.

Семен придивився. Дерево здавалося знайомим. «Невже бруґмансія?» — зауважив він.

…Хлопці сяяли. Попри всі незгоди чоловіки лишаються чоловіками. Їх розпирало від гордості. Несподівано виявилося, що їхні жертви мають сенс. Паїтіті існує! Голодні, обдерті й виснажені, з однією зламаною ногою, вони таки знайшли Твердиню. Вони зробили те, що не вдавалося десяткам інших експедицій… Ніхто з них не думав у той момент, що побачити Паїтіті — це навіть не півсправи; головне після цього — повернутись назад і розповісти про знахідку.

— Спирайся на мене. — Ґрем підставив Семену плече. — А ти притримуй з другого боку.

Українець обхопив росіянина зліва, той підігнув ноги, і вдвох із американцем вони понесли хлопця вниз. Сатомі кинула спорядження в лісі і заспішила слідом.

Через хвилину друзі спинились біля проходу в одному з блоків зовнішнього муру. У вирубаний отвір без зусиль могли пройти два слони, плече до плеча. Левко відпустив Сьому і з роззявленим ротом підступив до моноліту.

— Господи, це… це ж Паїтіті. Не вірю власним очам… Загублене місто інків, хоча… — Хлопець розсміявся. — Які, в біса, інки? Ґуннар мав рацію, таке не могли збудувати інки. Ви розумієте, що це означає? — Левко притулив долоні до чорного каменю. Не обертаючись, він звертався до товаришів. — Ми зробимо переворот в історії. Тут справді хтось був задовго до інків. Не просто хтось. Цивілізація! І подивіться… — Він захлинувся, слів не вистачало, щоб виразити захват. — Це розриває мій мозок. Уявляєте? Сьомо, ти можеш таке уявити? Ми — не вінець творіння. З усіма нашими літаками, айфонами, сімпсонами і ядерною зброєю. За тисячі й тисячі років до нас на планеті жила значно більш просунута цивілізація…

— Лео, — тихо покликав Семен.

Українець не реагував, ошелешено водячи руками по гладенькій поверхні мегаліта:

— Чуваки, ми станемо знаменитими…

— Лео! — гукнув Ґрем.

Нуль реакції. Левко стояв до них спиною, дощенту поглинутий руїнами.

І тільки коли Сатомі істерично прокричала: «Лео!!!» — хлопець обернувся.