Усе марно. Рудому вдалося вшитися.
Хлопець безсило опустився на бруківку й обіперся спиною на будівлю, в фундаменті якої проступали рештки інкської кладки. Він просидів хвилин двадцять, перш ніж минуло тремтіння в руках, більш-менш заспокоїлося серце і пройшла нудота.
Поблукавши завулками ще з хвилин десять (гонитва загнала його в незнайому частину Куско), Левко вийшов до Плаза-де-Армас, звідки, вирішивши не повертатись до клініки, вже знайомою дорогою поплівся до хостела. Він був настільки виснажений, що навіть перестав міркувати про неймовірне спіткання з рудим.
За півсотні кроків від «Samay Wasi Youth» організм не витримав і збунтувався проти фізичних мордувань, що одне за одним налягли на нього протягом останньої доби. Українець упав на коліна і став блювати у стічну ринву, що звивалась уздовж мощеної кам’яної дороги.
Левко доповз до веранди. Крекчучи, звівся на ноги, бридливо втерся від блювотиння і, переборюючи запаморочення, зайшов до хостелу.
На першому поверсі царювала півтемрява. Здавалося, нікого не було. Це було дивно, оскільки хостел мав працювати цілодобово. Антикварний, подібний на опеньок торшер за стелажем з VHS-відеокасетами і відблиски ввімкнених моніторів з-під сходів — оце й усе, що освітлювало головну залу.
Українець навпомацки пробирався до сходів, коли в глибині зали щось заворушилося. За мить із крісел посхоплювались кілька силуетів.
— Лео? — вигукнув один з них.
Левко спершу шарахнувся (нерви були натягнуті до дзенькоту) і тільки тоді впізнав Сатомі. Біля японки стояли Меґан і кілька канадців (Калеб серед них). Нейта — головного винуватця — не було.
— Так, це я.
Хтось клацнув перемикачем — увімкнулось горішнє світло. Хлопець затулив обличчя рукою.
В нерівному світлі Левкове лице набуло блідо-зеленого, як молодий кабачок, відтінку.
— Як Едді? — виступила наперед Меґан.
Лео не відповів. Він ледве стояв на ногах і потребував часу, щоб переварити запитання. Американка помилково сприйняла мовчання і пригнічений зовнішній вигляд за ознаку того, що Едді благополучно врізав дуба, і захникала.
— Він помер? — Дівчина затулила долонями рота. — Боже… Едді помер?
— Що з хлопцем? — прогудів Калеб. — Не мовчи, кажи як є.
— Де інші? — докинув хтось із-за спини здоров’яка.
— Він… — Левко відчував у роті гіркий присмак перевареної їжі, через що говорити не хотілося. Вони його дратували. Всі. Навіть Сатомі. — Ми завезли Едді у клініку.
— То він помер? — хлипала Меґан.
— Я не знаю, — знизав плечима хлопець.
ebooksa