Твердиня

«Щоб ти згорів, — подумав хлопець про рудого, — разом зі своїм сраним “Доджем”».

І тієї ж миті він почув гуркотіння двигуна — якийсь автомобіль їхав назустріч. Гуркотіння було особливе, слабосильні двигуни пікапів, на яких їздять жителі Куско, так не звучать. До Левка наближався потужний мотор на багато сотень кінських сил.

Упершись правою долонею в коліно, ліву досі тримаючи на грудях, хлопець скинув голову і побачив, як із темряви наприкінці авеню вихопився лискучий приплюснутий «Додж-Челенджер». Спершу Левку здалося, що рудоволосий пришвидшується, щоб розчавити його, і серце заметушилось у грудях, як перелякана пташка. Після двох нових «провалів», що вдарили один за одним, українцю стало млосно, фарба збігла з обличчя. Він ледь не осів на тротуар. Та вже за мить Лео зрозумів: прискорення є закономірним явищем, адже авто прямує вниз по схилу; рудий не збирається звертати на зустрічну смугу і закатувати його в бруківку.

Через секунду вони порівнялись, чоловік за кермом спортивного купе обернув голову і зустрівся поглядом з Левком.

«Це він, я не помилився», — хвилею пронеслось у хлопчачій голові.

Рудий прижмурився, роздивляючись переляканого хлопця, який, тримаючися за серце, дивився на нього з протилежного боку авеню, після чого відвернувся і зосередився на дорозі. Він не здивувався, не спохмурнів, узагалі ніяк не відреагував.

«Може, не впізнав мене?»

«Додж» розмірено котився до Ель-Овало. Левко, стараючись не думати про примхливе серце, помчав слідом за ним. Хлопець досягнув перехрестя на кілька секунд пізніше за той момент, коли рудий повернув направо, проте машини вже не побачив.

На розі біля туристичного офісу (з крикливою вивіскою «Turismo Mer») підтоптаний індіанець із порепаним лицем порався коло ятки, з якої протягом дня продавав солодкі боби та інші легкі закуски. Збирався додому. Гарячково жестикулюючи, українець підскочив до торговця.

— Буенос ночес! Е-е… тут… блін, як же йому пояснити? — Левко вишкрібав з мозку розпорошене знання іспанської. — Coche… el coche negro… a donde? A donde va?[85]

Індіанець на диво швидко зрозумів. Він кивнув (Левко тільки зараз зауважив, що ліве око старого затягнуте катарактою), показав витягнутою рукою на захід, після чого завернув долоню праворуч.

— Проїхав розв’язку, а тоді повернув направо… — пробурмотів Левко і додав, уже віддаляючись: — Ґраціас!

Підстаркуватий індіанець усміхнувся і підняв на прощання ліву долоню.

Левко думав, що серце або репне саме, або через його скажене гупання луснуть очі. Коли він, лишивши за собою підперту променями ліхтарів лячну статую Пачакутека[86], домчав до авеню Сан-Мартін, перед очима танцювали тисячі сріблястих паличок. Широке, розділене центральною алеєю авеню тягнулось на північний захід, за кілька сотень метрів переходило в авеню Ель-Сол і далі, злегка повернувши, забігало на Плаза-де-Армас. На щастя, цієї пори авеню Сан-Мартін було практично порожнє. Хекаючи, Левко вгризався очима в темряву, що клубочилась між будинками, які підступали справа до дороги, і зрештою нагледів за півтори сотні метрів попереду обтічний силует із акуратними горизонтальними смужками червоних габаритних фар по боках. То міг бути тільки «Челенджер». Автомобіль неквапно підіймався у напрямку Ель-Сол.

Гупнула нова екстрасистолія. За нею — ще одна. Левко перестав їх рахувати і рвонув за автомобілем. Незважаючи на відсутність пішоходів і майже повну відсутність інших авто, «додж» просувався з черепашачою швидкістю 25 км/год, неначе дражнячи хлопця. Правда, і Левко не міг бігти на повну силу. Коли хлопець досягнув кінця Сан-Мартін (навпроти була автостанція Куско), спортивне купе піднялось по авеню Ель-Сол і зникло, затесавшися серед інших автомобілів.

До сріблястих іскор додалися темні кола, Левко заледве розрізняв, куди ступає, але не покидав погоню. Пробігши повз автостанцію, хлопець нарешті загальмував. Він харчав, наче поранений тюлень. Серце жило власним життям. Здавалося, воно колотиться не в грудях, а десь поза спиною, стріпуючись, наче викинута на берег риба. Українець провів передпліччям перед очима, але пульсуючі кола і срібні палички, які, немов жуки, повзали по очних яблуках, не зникли. Його нудило.

На мить він застиг у нерішучості. Справа стояв готель «Villa Urubamba». За ним йшло розгалуження: перед вигином ліворуч від Ель-Сол відділялась менша вулиця, Туллумайо (здається, так вона називалась, через мерехтіння в очах Левко не міг путньо прочитати напис на табличці). Куди завернув рудоволосий: ліворуч, на Ель-Сол, чи праворуч, на Туллумайо? Достоту українець не знав, але чомусь подумав, що праворуч. Щось підказувало, що рудий не наближатиметься до людного центру містечка.

Тримаючися за стіни будинків, що підступали до проїжджої частини, Левко став підніматись по Туллумайо. Машини він більше не бачив. Дійшовши до місця, де Туллумайо перетинає вулиця Ґарсільясо де ла Веґи, хлопець остаточно переконався, що втратив слід.

Він прислухався. Туллумайо відносно недалеко від центру, по сусідству розташувалися два вокзали і залізнична станція Wanchaq, та загалом це безмовна вулиця. Попри не зовсім пізній час тут не було ні перуанців, ні мандрівників-бекпекерів. Лише кілька німотних машин з погаслими фарами. Було тихо, темно і холодно.

Левко просунувся ще на сотню кроків на північ по Туллумайо, і перед ним відкрилось немислиме переплетіння менших вуличок… у кожну з яких міг протиснутися спортивний «Додж Челенджер».