Донор для небіжчика

— Це неможливо! — люто просипів той, хто був Добрим Лікарем. Його погляд гарячково метався по кімнаті, немов намагаючись знайти пояснення.

І, нарешті, зупинився на стіні, де висів портрет дванадцятирічного Гери.

Очі Доброго Лікаря звузилися в дві холодні темні щілини:

— Ось воно що… — його рука метнулася до кишені халата і, стискаючи величезний скальпель, зависла над Германом.

— Ах ти, поганий ф’ючере!..

Скальпель був уже готовий зануритися в шию Германа, але рука Доброго Лікаря зненацька розслабилася.

— Але ми не будемо квапитися…

Ідучи, Добрий Лікар сполосував своїм улюбленим інструментом портрет на стіні.

Фотопапір через хвилину на краях порізів обвуглився.

Епілог

Герман уже години зо три неспокійно снував по квартирі, намагаючись упіймати думку, яка весь ранок не давала йому спокою. Йому здавалося, наче він збирався щось зробити, але… що? Немов намагався пригадати себе з минулого — близького минулого — можливо, навіть із того періоду в кілька місяців, які випали з його життя і про які він зовсім нічого не пам’ятав.

Останній спогад належав до початку літа. Прокинувшись раніше, ніж завжди, він збирався відвідати якийсь пункт для проведення спеціального тесту. Але чому? Підозрював, що серйозно хворий? Чи… Далі — суцільна невідомість.

Він знав тільки те, що двадцять четвертого жовтня (через стільки часу!) його випадково знайшов удома працівник сантехнічної служби, який проводив плановий огляд ділянки. Герман не подавав ознак життя й перебував у стані фізичного виснаження. Лікарі так і не зуміли прийти до єдиної думки, що саме з ним трапилося. Єдиною більш-менш правдоподібною версією було те, що він пережив якийсь стрес, який вплинув на його свідомість, призвів Германа до неконтрольованого стану й, можливо, до повної амнезії на той період. У результаті, він практично весь час провів у себе вдома, повільно помираючи від виснаження. Мовою медиків усе це звучало інакше: з масою всіляких специфічних термінів. Ні серйозних фізіологічних змін, ні ознак якої-небудь хвороби, здатної занурити Германа в подібний стан, у нього не було виявлено.

Учора він виписався з лікарні, де пролежав близько півтора місяця. Лікар рекомендував йому затриматися ще на місяць, але він більше не міг стерпіти вигляду білих халатів.

Занадто багато було з ними пов’язано чогось такого, що Герман до кінця не зумів би пояснити навіть самому собі.

Підкурюючи цигарку, він зупинився посеред вітальні. Він уже проходив тут сьогодні не менше двадцяти разів. Зі стіни, де раніше висів портрет дванадцятирічного бойскаута, на нього тепер дивилася картина, що зображувала нічне місто з висоти пташиного польоту (чи даху висотного будинку). Він знайшов її учора ввечері за вішалкою в коридорі й повісив на місце зіпсованого портрета.

З першого погляду на картину в Германа виникло дивне відчуття, що він уже колись бачив цей пейзаж і навіть знав назву картини, яку їй дав сам художник, хоча полотно не була підписане, — «Місто Ночі». По думки він так її й охрестив.

Звідки з’явилася ця картина в його квартирі, Герман і гадки не мав. Схоже, він усе-таки залишав квартиру в період свого безпам’ятства — про це свідчили речі, які він знайшов, повернувшись із лікарні; а дещо навпаки — зникло.

Самому Богу було відомо, куди Герман міг іти і що з ним відбувалося…

Щось знову неспокійно завовтузилось у його пам’яті. Герман сів на край дивана, дивлячись у вікно: надворі падав густий, лапатий сніг — «небесна вата» — як говорив його дід.