Ганнібал

— Вони намагалися звалити на мене провал операції, містере Кроуфорд. Відповідальність за смерть Евелди Драмґо, за все. Поводилися, мов гієни, а потім усе раптом припинилось, і вони шмигнули геть. Щось їх віджахнуло.

— Може, у вас є ангел, Старлінг.

— Може, і є. Чого це вам коштувало, містере Кроуфорд?

Кроуфорд похитав головою.

— Причиніть двері, будь ласка, Старлінг, — сказав він, знайшовши в кишені серветку «клінекс» і протерши окуляри. — Я б так і зробив, якби мав змогу. Мені одному забракло авторитету. Аби сенаторка Мартін і досі обіймала свою посаду, то у вас було б прикриття… У цьому рейді вони змарнували Джона Бріґема — просто викинули на смітник. Було б шкода, якби вони змарнували й вас, як Джона. Я почувався так, наче укладаю ваші з Джоном мертві тіла в польовий «джип».

Щоки Кроуфорда почервоніли, і вона згадала його обличчя в пронизливому вітрі над могилою Джона Бріґема. Кроуфорд ніколи не говорив із нею про свою війну.

— Ви щось таки зробили, містере Кроуфорд.

Він кивнув:

— Щось зробив. Не знаю, чи ви зрадієте. Є одне завдання.

Завдання. «Завдання» було хорошим словом у їхньому приватному лексиконі. Воно означало певну невідкладну місію, яка все розставляла на свої місця. Без зайвої потреби вони ніколи не обговорювали безпутну центральну бюрократію Федерального бюро розслідувань.

Кроуфорд і Старлінг виконували роль медиків-місіонерів, які терпіти не могли теологію. Вони зосереджувалися тільки на хворій дитині, знаючи, але й словом не обмовляючись про те, що Бог і пальцем своїм клятим не поворухне, аби допомогти. Що він не турбуватиметься посилати дощ, аби врятувати життя п’ятдесятьом тисячам немовлят племені ібо.

— Посередньо, Старлінг, вашим благодійником виступив ваш нещодавній адресант.

— Доктор Лектер.

Вона вже давно помітила, що Кроуфорд не любить промовляти це ім’я вголос.

— Так, саме він. Увесь цей час він нас уникав, перебував поза межами досяжності, а тепер пише вам листа. Чому?

Минуло сім років відтоді, як доктор Ганнібал Лектер, убивця з десятьма виявленими жертвами, утік з-під варти в Мемфісі, забравши в процесі ще п’ять життів.

Доктор Лектер мов крізь землю провалився. У ФБР так і не закрили його справу, та й не збиралися закривати взагалі — принаймні доки Лектера не піймають. Те саме стосувалося Теннессі та інших юрисдикцій, але наразі там не було оперативних груп, які продовжували б полювати на доктора, хоча родичі жертв плакали й лютували перед законодавчими зборами штату Теннессі й вимагали вжити заходів.

З’явилися цілі томи наукових гіпотез щодо ментальності Лектера, і авторами більшості з них були психологи, які ніколи не спілкувалися з доктором особисто. Кілька праць уклали психіатри, з яких він колись глузував у спеціалізованих виданнях і які тепер, вочевидь, відчули, що небезпека минула й можна показати носа. Дехто твердив, що його збочення неминуче доведуть до самогубства і цілком імовірно, що він уже помер.

Принаймні в кіберпросторі зацікавленість доктором Лектером аж ніяк не вщухала. Вологе підґрунтя Інтернету пускало, мов жаб’ячі гриби, паростки теорій, а за кількістю «зустрічей живцем» доктор міг позмагатися з Елвісом. Пройдисвіти заполонили чат-руми, а у флуоресцентному болоті «темного нету» поширювалися поліцейські фотографії з місць злочинів Лектера, які скуповували колекціонери жаскої параферналії. Популярністю вони поступалися хіба що світлинам зі страти Фу Чу Лі[25].

Єдина звістка від доктора за всі сім років — лист до Кларіс Старлінг у той час, коли її стали розпинати таблоїди.