Піщане – селище з поганою славою. А все тому, що в його околицях вже давно зникають люди, і найчастіше – молоді. Одного разу поліція знаходить там само тіло 26-річного Євгена. Це шокує Ольгу, адже Євген був хлопцем її доньки Яни, з ним вона втекла з дому. Ольга відчуває, що донька в небезпеці, та поліція не квапиться шукати дівчину. Тому Ольга звертається до колишнього правоохоронця Вадима Чотара. Його вже давно цікавить те, що коїться поблизу Піщаного, особливо в зачиненому старому пансіонаті… Ольга і Вадим заглиблюються у пошуки Яни, але хтось навмисне збиває їх зі сліду. Той, хто боїться, що вони розкриють усі темні таємниці Піщаного…
v1.0 – Busya
Андрій Кокотюха
Темні таємниці
Він вийшов із хижі й рушив до колодязя. Ворони, мов незмінні вартові, як і раніше стерегли заросле бур’яном поле за колючим дротом. У їхніх рухах було щось механічне, вони нагадували бляшаних птахів, виставлених у вітринах магазину іграшок, синюваті дзьоби блискали металом. Вони, мов за командою, повернули голови в бік Жульєна, утупившись у нього ґудзиками очиць, і в них читалося: «Ну що, приятелю, тут ми – в себе. Побачимо, що буде з тим, хто насмілиться нас потурбувати».
Пролог
Утікач
Його звуть Євгеном, йому двадцять шість років, він тікає від неминучої смерті.
Утікач покладав надії на світлу, місячну й зоряну ніч. Удень ще міг дати собі раду. Хоч справді переоцінив свої можливості вродженого містянина, думаючи, що зможе прижитися на природі, далеко від цивілізації. Коли ж подумки, а частіше – пошепки молив Бога, у якого дотепер не вірив, аби Він, добрий та милосердний, вивів із хащ, котрі раптом стали непролазними, ближче до асфальту.
Де дорога – там машини, де машини – там люди.
Євгенові хотілося добігти до них чимшвидше.
Він знав: утечу вже помітили й напевне відрядили погоню.
Кілька разів зупинявся, переводячи подих. Адже задихатися почав одразу, як стартонув, далося взнаки принципове ігнорування фізкультури й спорту. Колись піддався загальній моді на здоровий спосіб життя, навіть спробував бігати зранку. Вистачило на чотири дні, але просто так не здався – вирішив займатися вечорами. Тут набридло вже після другої спроби, і він написав у Фейсбук величезний текст. Висміяв усіх, хто прагне йти за буржуазними трендами й тому втрачає себе справжнього. Насправді є вищий шик іти проти течії. Не кожен може собі дозволити робити це й зізнаватися публічно – настільки, наскільки можна вважати публічним простір соціальних мереж.
Написав і забув.
Завжди викидав із голови зроблене вчора. Жити треба сьогодні, думати про завтра, дивитися вперед. Озиратися, рефлексувати нехай лишиться вибором невпевнених у собі, обтяжених купою комплексів. Євген навчив себе не зважати на чужі думки ще зі школи.
На свій п’ятнадцятий рік народження вперше втік із дому й дві доби тинявся Києвом, ночуючи на вокзалі. Вважав його ідеальним місцем: завжди повно людей, які прийшли сюди випадково, довго не затримуються й не звертають уваги одне на одного. Серед них можна розчинитися, стежити, лишаючись не поміченим, насичувати себе óбразами – те, що треба справжньому художнику.
Батьки шукали з міліцією, але марно. На третій день Євген повернувся, аби довести: нічого з ним не сталося, має котяче право ходити, де хоче, й жити сам по собі. Охоче погодився піти з мамою до якихось дорогих лікарів, чемно відповів на всі запитання, пройшов потрібні тести, дав зробити з собою купу різних процедур. Потім тішився з розгубленості дипломованих мозкоправів: нічого не знайшли, жодних відхилень, визнали психічно здоровим. Виписали якісь таблетки, Євген дисципліновано ковтав їх. А пропивши курс – знову подався з дому, цього разу на тиждень. Аби заспокоїти батьків, акуратно дзвонив двічі на день. Де спить, не казав, бо для чого комусь знати про нових знайомих, які пустили під крило. Нічого не вимагали, поводилися так само вільно, як він, плювати хотіли на зовнішні правила й умовності.
Відтоді Євген шукав себе.
Звідси – ота невдала спроба вписатися в здоровий спосіб життя.
ebooksa