– Де твоя Яна? – водій покрутив головою. – Десь тут, у кущах сидить?
– Ні. Там…
– Тоді до чого вона тут? Сідай, кажу.
Плямистий неквапом розвернувся й посунув назад до джипа. Євгенові здалося – рятівник утратив до нього інтерес. Тож, укотре за останній час обтрусившись, підтюпцем подріботів за ним. Оббіг машину з лівого боку, без запрошення смикнув дверцята, забрався в салон. Тут пахнуло безпекою й затишком, Євген відчув себе мов удома чи принаймні за міцним фортечним муром. Водій вмостився на своєму місці, запустив двигун. Тримався на диво незворушно, ніби щоночі доводиться підбирати втікачів на трасі.
– Куди їдемо? – поцікавився Євген.
– А тобі куди треба?
– Тобто?
– В лікарню чи в поліцію?
– Чому в лікарню?
– Значить, у поліцію.
Джип рушив прямо. Та минувши поворот, просто посеред шосе зробив коло й посунув, звідки приїхав. Євген озирнувся, потім глянув на рятівника.
– Ми де зараз?
– На трасі, – відрубав той.
– Я не… Тобто… Куди їдемо?
– Ти ж поліцію хотів. Шацьк там, – чоловік кивнув уперед.
– По ходу, я не туди йшов…
– Під ранок, може, до кордону б добрів.
– Кордону?
– Ой, хлопче, – плямистий похитав головою. – Вештаєшся лісом, а не знаєш, що тут до кордону з білорусами шапкою докинути.
– Та якось не думав.