Євген зашипів, мов пробитий м’яч. Хотів опуститися на коліна. Плямистий не дозволив. Далі тримаючи, ударив знову. Легше, ніж спершу, та все одно боляче. Послабив хватку після третього удару. Дочекався, коли жертва сяде на асфальт. Потому міцно взяв за карк, потягнув угору, рвучи футболку й змушуючи звестися.
– Жити набридло? – питав тихо, навіть миролюбно. – Так ми це зараз виправимо.
– Я не… – разом із повітрям забракло слів.
– Що ти? Чого «не»?
– Не буду.
– Не будеш?
– Більше не буду… Так…
– Як це – так?
– Під машину… – й одразу, без переходу, боячись не встигнути, видихнув: – Убивають.
– Кого?
– Усіх, – вичавив, тут же виправився. – Там… убивають… Людей… Я втік.
– Звідки ти втік?
Євген махнув у напрямку лісу.
– Піщане. Це називається Піщане.
– Є таке, – тепер плямистий міняв гнів на милість, у голосі лють змінилася докором: – Для чого ти поперся туди? Нормальні люди там давно не ходять.
– Я… не хотів…
– Не хотів, але пішов. От же ж люди, – плямистий зітхнув. – Залазь, поїхали.
– Куди?
– Звідси.
– А Яна?
ebooksa