Але погляньте лишень, на що все обернулося. Він — власник роздутого бізнесу, що висить на волосині на краю прірви. Він викрадач. Злочинець. Брехун. Його підозрює поліція. Він — заручник егоцентричного тестя, якому відомо, що він накоїв, та безсердечної шантажистки, яка постійно тягтиме з нього гроші. У бізнесі він майже банкрут, хоча йому й дано було так багато: гроші на розширення, зв’язки Річарда із заміського клубу. Інвестиції Еліс та Річарда у бізнес Марко — втрачено. Як і ті п’ять мільйонів викупу за Кору. А тепер Річард веде перемовини з викрадачами — і за Кору доведеться заплатити ще. Скільки, Марко навіть не уявляє.
Як же сильно, мабуть, батьки Анни ненавидять його. Вперше Марко зміг подивитися на ситуацію з їхньої точки зору. Їхнє розчарування можна зрозуміти. Марко підвів їх усіх. Зрештою, його бізнес зазнав феєричного провалу попри всю їхню допомогу. Марко досі вважає, що якби зробив усе по-своєму, то став би дуже успішним — хай і поступово. Але Річард наполягав на тому, аби він підписував угоди на замовлення, які не в змозі був виконати. А потім Марко впав у відчай — коли все пішло не так, власне, шкереберть, пару місяців тому, Марко завів звичку випивати у барі на розі, перш ніж повертатися додому, де він почувався безпомічним перед дедалі глибшою депресією Анни. Зазвичай о п’ятій, коли він приходив, у барі було досить тихо. Він сидів за стійкою, цідячи один коктейль, вдивляючись у бурштинову рідину, думаючи, що ж йому, в біса, робити.
Потім він виходив і йшов прогулятися берегом річки, не маючи бажання поспішати додому. Він сидів на лавочці й дивився на воду.
Одного дня до нього підійшов старший чоловік і сів поряд. Марко, роздратований, хотів був уже встати, почуваючись так, ніби в його особистий простір вдерлися. Але він не встиг — чоловік дружньо заговорив до нього.
— Ви, здається, пригнічені, — співчутливо сказав він.
Марко відрізав:
— Можна й так сказати.
— Розійшлися з дівчиною? — запитав чоловік.
— Якби ж усе було так просто, — відказав Марко.
— А, ну тоді, певно, проблеми в бізнесі, — сказав чоловік і посміхнувся.
— Усе набагато гірше.
Чоловік простягнув руку:
— Брюс Ніланд, — представився він.
Марко потис простягнуту руку:
— Марко Конті.
Марко почав чекати цих випадкових зустрічей із Брюсом. Йому приносило полегшення говорити про свої проблеми з кимось, хто не дуже добре його знав і не засуджував би. Він не міг сказати Анні, що відбувається насправді, — через її депресію та великі сподівання. Він не казав їй, що бізнес пішов під укіс, а переставши розповідати їй, що все не дуже добре, він уже не міг раптом сказати їй, наскільки все погано.
Брюс, здається, його розумів. Він легко викликав прихильність своєю теплотою та приємною манерою спілкування. Він був маклером. У нього були хороші й погані роки. Треба мати характер, щоб переживати важкі часи.
— Це не завжди просто, — сказав Брюс, сидячи поряд у дорогому, добре пошитому костюмі.
— Точніше й не скажеш, — погодився Марко.
Одного дня Марко забагато випив у барі. Пізніше, біля ріки, він сказав Брюсові те, чого не збирався говорити. В нього просто зірвалося це з язика — те, що в нього проблема з тестем і тещею. Брюс умів слухати.
ebooksa