Ожеледиця

— Дякую, Олександре Івановичу, — повторив Антон. — А до друзів… до Лавра заходити можна?

— До Лавра Георгійовича можна, — погодився Борейко. — Тільки на зв’язку бути. Телефон не вимикати. І щоб ніяких мені «батарейка розрядилася»! Зрозумів?

— Зрозумів.

— По великому рахунку, бабусі Аліниній, Нінель Георгіївні маєш вдячний бути. Не вірить вона, що ти вбив, і мене в тому переконала… Поки що… Ну, спасибі за каву, — підвів риску Борейко, підвівся й почовгав до виходу.

Двері тихо зачинилися, і застигла трійця почула, як запрацював ліфт. Фуууухххх…

Кохання й бізнес

Того ж дня, отримавши прочуханку від начальства за те, що не запроторив головного підозрюваного у СІЗО, слідчий відділу особливо важливих справ Олександр Іванович Борейко розпочав розслідування. Він дійсно вважав, що хоч всі докази свідчать проти нареченого вбитої, та їх занадто багато, і надто вже вони очевидні. Скидати з рахунку цю версію, звичайно, не варто — може, він спеціально так вчинив. В кінці кінців, час смерті збігається з часом, коли він там був. Та й сам Антон свідчить, що кров ще витікала з рани.

Борейко підняв телефонну трубку:

— Свідок у справі Шмідт з’явилася? Нехай заходить.

— Проходьте, Марино Борисівно, — звернувся він до молодої особи, що зазирнула у двері. Її татуювання можна було бачити, незважаючи на те, що надворі був грудень, і все тіло її, крім обличчя, було закрите одягом. З чола до вуха спускався напис у вигляді стрілки: «Вони хочуть слухати тільки про кохання». «Якби моя дочка зробила з собою таке, я б випалив їй це розпеченим залізом без анестезії», — подумав Олександр Іванович. Взагалі-то він зовсім не був таким кровожерливим, просто вважав татуаж «привілеєм» ув’язнених, тобто злочинців. Він пожував губами своє роздратування, проковтнув його, і коли підняв обличчя, щоб подивитися на відвідувачку, воно було милим.

— Сідайте, Марино Борисівно!

Вона впала на стілець, закинула ногу на ногу і сперлася ліктем на стіл.

— Ну?

— Пробачте? — Борейко запитально дивився на сестру загиблої. Ані зажури!

— Навіщо викликали? Я ж вам усе розповіла!

— У мене виникло до вас ще кілька питань. Дозволите?

— Ну, — знову промовила дочка майбутнього мера міста і втупилася у слідчого.

«Господи, прямо класика! — внутрішньо посміхнувся Олександр Іванович. — Викапана сучасна Елочка-людожерка з усім відомих Ільф-Петровских «Дванадцяти стільців». Але ж і я не дурніший за авантюриста Остапа Бендера: якщо він зумів поговорити з особою, котра володіє лише кількома вигуками, то й я, напевне, якось упораюся».

— Скажіть, Марино Борисівно, а ви сестру свою любили?

— Ну, — закотила очі під лоба Марина.