Ожеледиця

— Ага, щас, — Марина перекинула жуйку в зворотному напрямку. — Тут моя сестричка намалювалася і все мені перегавняла.

— Так ви ж казали, що Аліна не робила тату. Навіщо ж вона приходила?

— Мобільник мені притягла. Я його вдома забула…

— Тож не судилося, значить, — зітхнув Борейко.

— Чому ж? Тепер же він вільний! — хвалькувато випалила Марина і осіклася.

— От і я про те ж… Скажіть, Марино, що ви бачили і чули у той вечір?

— Нічого, — Марина опустила голову й почала уважно розглядати гострий носок ковбойського чобітка, явно доставленого з якогось «Техасу». — Кажу ж: спала! — Далі подивилася на слідчого спідлоба й зітхнула: — Добре, чула, як до батька Валєрка приїжджав, грошей просив. Батько кричав на нього. Він же ваще муфлон…

— Хто? Ваш батько?

— Ні, Валєрка! Батько йому бізнес свій залишив. Ні, щоб мені — я б з нього знаєте, який spa відгрохала! Бакси лопатою гребли б!

— Але ж у Бориса Мойсейовича книжковий бізнес був, чи не так?

— Ну то й що? Головне — будівлі і бабки, а перевернути з одного на інше — як два пальці об асфальт… А цей муф… братик ні кує ні меле — все проср… Ну, погано там усе з бізнесом.

— Батько допоміг грошима?

— Ні. Сказав, що як тільки Алінка заміж за Антона вийде, він їм бізнес передасть.

— Так-та-а-ак… — протягнув Борейко.

Слизько якось усе у їх взаєминах. От вам відразу два мотивчика вималювалися. Один від Валерія Борисовича: з Антоном Валерію явно не впоратися, а немає Аліни, то немає весілля, немає і Антона. А інший від Марини Борисівни: Аліни немає — Антона прибираємо до рук, а заодно і татків бізнес. От вам і родичі, от вам і сімейка Шмідт!

Після усіх необхідних процедур і підписів Борейко відпустив свідка, закрив папку, куди акуратно склав документи, і вийшов на вулицю. Він спустився зі сходів управління у двір, але не встиг зробити і двох кроків, як ноги його якоюсь силою підкинуло угору, і він опустився на п’яту точку, боляче вдарившись цією самою точкою і ліктем. Смішно сів, розчепіривши коліна, і озирнувся. Уся поверхня вулиці блищала і відображала людей, котрі судомно пересувалися дрібними кроками.

— Товаришу капітан, вам допомогти?

— Допоможи, допоможи, Головко, — прокректав Борейко, намагаючись піднятися, але не втримався, посковзнувся і знову впав на лід, на цей раз розтягнувшись у всю довжину тіла. Поруч з ним, смішно дригаючи ногами, катався на спині й Головко.

— Ожеледь, товаришу капітан.

— Отож… ожеледь, — підтвердив Борейко, впоравшись, нарешті, з ковзанням і піднімаючись на повний зріст. — Ожеледь. Не знаєш, де посковзнешся і брякнешся. Ось, думаєш, мислиш правильно, стоїш на ногах міцно, а насправді — слизько… Ожеледь.