Ожеледиця

— Так. Алла Володимирівна, її мати.

— Дивно… І ти нічого не чув, коли входив, нікого не бачив? — термосив Лавр друга, бачачи, що той знесилено опустив руки і зігнувся, наче на нього поклали камінь вагою з тонну.

— Я взагалі нічого вже не розумів. Вона ж плакала, розумієш, плакала!

— Та розумію я, розумію! Не тупий. Професор усе-таки.

Ліка піднялася з крісла і, пересівши на диван до Антона, стала гладити його по плечу.

— А може, хтось виходив з дому в той момент? Ви ні з ким не зіткнулися?

Антон закотив очі, пригадуючи.

— Ні, не зіткнувся. Хоча…

— Що? — Лавр і Ліка з надією витріщилися на нього.

— Ну, не знаю… Машина наче якась від’їхала.

— Та-а-ак, — протягнув ботанік. — Ні номера, ні марки ти, звичайно, не помітив.

— Яка Марка, Лавре? — закричав. — Який, до біса, номер? Я ж не знав! Та й темно ж було! — Антон знітився, здувся, як проколота велика повітряна куля. — А потім я побачив кров… на руці, — закінчив зовсім тихо.

— А звідки взялася кров на руці? — пожвавішав Лавр.

— Так кут столу був у крові. Я на нього сперся, коли тіло… Алінку побачив — голова закрутилася.

— Та-а-ак, — знову мовив Лавр зосереджено. — Треба йти в міліцію і все їм розповісти.

— Ти що!? — злякався Антон. — Вони ж відразу мене посадять!

— Не посадять. Ти ж не вбивав? Розберуться і відпустять.

Ліка, подивилася на сусіда зі співчуттям.

— Ти чого на мене дивишся, ніби я душевно хворий? — розлютився ботанік. — Поліції треба все розповісти, адже невідомо, що там наговорять її родичі! А що, як це хтось із них? Вони ж нараз Антоху в убивці запишуть!

— Саме так, — Анжеліка стала збирати порожні кавові чашки. — Ти ось навіть нашу міліцію поліцією обізвав. Лавре, це тобі не Америка!