Ожеледиця

— Чому ви не відкрили? — запитав Антон, не повертаючи голову.

— Не знаю. Напевне, тому, що хотіла, щоб ви спочатку з Лавром поговорили.

Раптом Ліка підскочила на місці — за її дверима знову пролунала вимоглива мелодія дзвінка.

— Певне, почули наші голоси і повернулися… Тепер не відкрутитися.

Вона відчинила двері:

— Лавр!

— Дякую, Анжеліко, — сказав той на знак вітання. — Антоне, йдемо до мене! А ти куди?

Лавр побачив, що дівчина вже натягла домашні спортивні штани й кофтинку замість халата і підходить разом з його другом.

— Як куди? До тебе, — вона навіть не стала, як звичайно, заперечувати, що Лавр назвав її повним ім’ям, яке вона так ненавиділа.

— Ні. Нам треба поговорити удвох. По-чоловічому.

І вони вийшли.

«Ах, от як? Значить, коли треба пустити в будинок незнайомця, хоч і вашого, Лавре Георгійовичу, друга, Ліка потрібна! Як ночувати у квартирі з чоловіком, який, можливо, вбив свою наречену, так теж нічого! А хто сказав, що він не вбивав? Він сказав? Та мало що він сказав! Значить, коли вам треба, то Ліка будь добренька, а як дізнатися, що відбувається, то по-чоловічому? Нічого у вас, Лавре Георгійовичу, не вийде!»

Вона вийшла зі своєї квартири і впевнено подзвонила в сусідські двері.

— Я вам кави зварю, поки ви розмовляти будете, — пробубніла скоромовкою, тільки-но господар відчинив двері, і проскочила під рукою Лавра у коридор. — До речі, міліція вже до тебе приходила, тож якщо хочете поговорити, нікому не відчиняйте. І не називай мене більше Анжелікою, — додала, сичачи і, притулившись до дверей спиною, зачинила їх.

Лавр, високий і ставний, зверху вниз подивився на Анжеліку великими темно-карими очима крізь скло стильних круглих окулярів (усі ботаніки — очкарики). Зовні він був прямою протилежністю друга: смаглявий, з коротко стриженим темним, майже чорним волоссям, вольовим підборіддям, впертими, чітко окресленими губами на вузькому обличчі і зовсім не маленьким, але рівним носом.

— Будь ласка, Лавр! Я не буду заважати! Я тільки зварю вам кави! Зрештою, маю я право знати, з ким провела ніч?

— Ти з ним провела ніч?

— Ну, не зовсім провела… Вірніше, провела, але… — зніяковіла дівчина і від цього ніби стала ще менша і ще більш схожа на маленьке мишенятко, — просто спали разом… Ні, не разом, звичайно… Взагалі, яка різниця? Маю право знати, і крапка!

— Кухня там, — кинув Лавр, посміхнувшись, і пішов у кімнату, де на нього чекав Антон.

Кімната молодого професора більше нагадувала бібліотеку. Книги на полицях в два ряди досягали стелі, великий стіл був завалений паперами, папками, дисками, а журнальний біля стильного, за останньою модою дивана, на якому страждав його друг Антон — журналами.