Ожеледиця

— Чи не Олега Ківалова маєте на увазі?

— Його, рідного, його…

— Так він же суцільне розчарування для своїх батьків! Якби не вони, він би з Бутирки не вилазив. Хіба мати може бажати своїй дочці такого чоловіка?

— А їй що? Вона вже давно вважає себе мершею, вибачте за сарказм, спить і бачить розкішні прийоми і суцільний захват. Підозрюю, якщо вона дійсно стане дружиною мера, то буде сильно розчарована у тій ролі, яку доведеться грати.

— І Олег що, погодився? — поцікавився Борейко, хоча й так було зрозуміло, що мав погодитися, адже таким чином він міг «прогнутися» і хоча б частково відновити втрачену любов батьків.

— А як же! Тільки…

— Що?

— Та нічого у Алли не вийшло. Вона організувала зустріч Олега з Аліною тет-а-тет і повідомила про це Антону. Той, природно, прийшов перевірити і «застукав» наречену на гарячому. Звичайно, розсердився і посварився з Аліною. Навіть, по-моєму, врізав Олегу.

— То може й справді Антон через ревнощі убив Аліну?

— Та що ви! — сумно розсміялася бабуся. — Алінка потерпіла деньок, а потім побігла до Антона все з’ясовувати.

— З’ясували?

— З’ясували.

— І Антон їй повірив?

— Звичайно! Кажу ж, він любив її, а значить, дуже добре знав…

— А чому ж вона лише через день побігла? Чому не відразу? — поставив несподіване питання Борейко.

— Бо дала Антону день, щоб він заспокоївся й усвідомив, що не могла вона його зрадити. Вона ж теж його любила, і він це добре знав.

— Розумна дівчина, — Олександр Іванович пригладив рукою рідке волосся на потилиці.

— От і я кажу: щось тут не так, — зітхнула старенька і повела плечима.

— Ой, вибачте, — спохватився пузатий слідчий. — Вам, напевне, холодно. Спасибі велике за бесіду. Давайте-но я вас у вашу кімнату відвезу, — Борейко піднявся, взявся за ручки інвалідного крісла і повіз бабусю у її кімнату.

— Ну, от і мої хороми, — посміхнулася Нінель Георгіївна. — Ви мене ближче до ліжка доставте, будь ласка.