Ожеледиця

— Я не вірю в долю!

— А даремно. Бо якби ви вірили у долю, то втішалися б з того, що стали її провідником і влаштували щастя своєї сестри. Але ви в долю не вірите, тож ви їй заздрили. Заздрили її успіхам у навчанні, її зовнішності, а тепер вона ще й хлопця у вас забрала. З цього випливає, що у вас був мотив.

— Чому я повинна влаштовувати чиєсь щастя, якщо у мене самої його немає? Так, я хотіла повернути Антона, але я не вбивала!

— Ні. Ви не вбивали. Ви поскаржилися своєї матері, і вона вирішила вбити одразу двох зайців.

— Що-о-о! Алла! Це ти вбила нашу дочку? І цього… Гаєвського? — заволав Борис Мойсейович.

Борейко не звернув на те уваги. Він продовжував:

— Алла Володимирівна вирішила допомогти молодшій доньці, а заодно покращити своє матеріальне становище і положення в суспільстві. Вона надумала умовити Аліну вийти заміж за Олега Ківалова. Я не психолог, тому не маю ні найменшого уявлення, за якими законами працюють симпатії. Чомусь великим чоловікам подобаються маленькі-худенькі, малорослим — високі довгоногі топ-моделі, невимушеним і зіпсованим — скромні розумниці. Олегу подобалася Аліна. Крім того, він розумів, що одружившись на такій дівчині, він поверне добре ставлення батька, а значить, і гроші. Вони з Аллою Володимирівною уклали договір: вона влаштовує йому весілля з Аліною, а він їй за це платить.

Борейко не зводив очей з дружини майбутнього мера. Вона мовчала, надувши щоки, від чого стала жахливо негарною і старою.

— Ви намагалися умовити Аліну, — Борейко підвищив голос. — Аліна навідріз відмовилася. Більше того, вона повідомила вам, що вагітна, і ви її вдарили!

— Я не хотіла її вбивати, — Алла Володимирівна заплакала, закривши обличчя руками. — Я її просто штовхнула, а вона впала і вдарилася об кут стола… Це був нещасний випадок! Я не хотіла її вбивати!

— А ви її і не вбили, Алло Володимирівно.

Кімната вибухнула звуками, сповнилася голосами. Тільки одна людина сиділа тихо, не промовляючи й слова — найстарша у родині Шмідт, Нінель Георгіївна. Бліда, але сповнена гідності, вона спостерігала за всім цим товариством. А Борейко тимчасом продовжував:

— Ви, Борисе Мойсейовичу, чули, як лаялися ваші жінки. Ви чули, як хтось упав, але замість того, щоб вийти подивитись, що сталося, якнайшвидше відіслали з дому свого сина. Вам було ніколи — у вас передвиборна кампанія, і вам не до якихось там бабських розбірок. А тут ще й Валерій, почувши, що ви хочете віддати книжковий бізнес Аліні, став обурюватися. Ви Валерія виштовхали, але ж у нього був ідеальний з точки зору вбивці мотив — гроші, тобто шанси на безбідне життя.

Валерій голосно ковтнув і почав вкриватися потом.

— Як ви смієте! Я потім вийшов… Я хотів допомогти… — почав виправдовуватися господар будинку, і обличчя його стало червоним.

— Коли ви вийшли, ваша дочка дійсно була вже мертва, бо поки ви ховали сина, вбивця зробив свою справу. А от якби ви відразу спустилися разом зі своїм сином і допомогли Аліні встати, то могли б врятувати свою дочку. Але їй допоміг піднятися вбивця. Допоміг піднятися для того, щоб покласти навіки.

— Я її не вбивав! Я її не вбивав, — ніби читаючи мантру, ворушив губами Валерій.

— Ні, Валерію, і ви не вбивали свою єдинокровну сестру. Аліна не вмерла від удару об кут столу. Її вбила ось ця спиця для в’язання, — слідчий витягнув з-під паперів, які лежали на столі, довгу, сантиметрів 25 в’язальну спицю з кілечком на кінці. — Але ви бачили, хто це зробив…

— Але ж це… — пролунав шепіт і замовк.

Ніхто не ворушився. Здавалося, якби муха пробігла по столу, її дрібні кроки прогриміли б, як стукіт кінських копит.