Ожеледиця

— Я можу сходити і принести вам пристосування, якщо ви мені скажете, що…

Нінель Георгіївна пересмикнула плечима, ніби їй стало незатишно.

— Не вистачало… — буркнула пані. — Я потерплю.

Тимчасом Олександр Іванович Борейко увійшов у двері, не знімаючи взуття, пройшов до столу, біля якого була знайдена мертва дівчина, і чекав, з’єднавши руки за спиною.

Взагалі-то сьогодні такі збори учасників для оприлюднення імені вбивці не вітаються. Але, як було сказано вище, Борейко боявся, що суд не прийме докази як очевидні і, вважаючи їх непрямими, відпустить вбивцю. Тим більше, що вбивство було скоєне в сім’ї людини, яка балотується на посаду мера міста. І взагалі було важко повірити у те, що сталося, і в те, хто це зробив. Тож слідчому було потрібне зізнання. Тим більше, що він ніяк не міг зрозуміти: навіщо? Навіщо було вбивати Аліну. Навіщо було вбивати Антона? Адже вони ні в чому не винні!

У тому, що ці два вбивства скоїла одна й та сама людина, Олександр Іванович не сумнівався й хвилини. Більше того, друге вбивство допомогло йому розкрити перше. Але як же це неймовірно! Як жахливо! Звичайно, кар’єрі Шмідта прийде кінець, хоча його самого, можливо, вважатимуть жертвою, а жертв у нас люблять… Саме тому основна маса людей замість того, щоб продовжувати вчитися і шукати нові шляхи заробітків, все стогнуть і плачуть, що їх обдурили, обікрали і образили. Воно, звичайно, так: мало того, що країна, у якій генеральні секретарі ЦК КПРС один за одним обіцяли світле майбутнє, розвалилася, не проіснувавши навіть ста років, так ще й за останні 23 роки перетворили армію на купу металобрухту, а міліцію — на сміття. А що, як котрась із ворожих Україні країн скористається її жалюгідним станом і нападе? Росія он щось там біля Криму порпається… Та ні, Росія не може, ми ж сімдесят років як одне ціле були.

Все це промайнуло у голові втомленого слідчого за кілька хвилин, поки не заспокоїлися присутні і не припинився галас, який вони здійняли.

— Я ризикую здатися вам якимось Пуаро або Ніро Вульфом, але все-таки вирішив виявити повагу до вашої родини і розповісти, хто і як убив Аліну Шмідт і її нареченого Антона Гаєвського.

У кімнаті знову зашуміли.

— Так, — Борейко помовчав, почухав потилицю, похитав круглою напівлисою головою, — це зробила одна людина.

— Антон що, зрозумів, хто убив Аліну, і за це вбили його? — припустила Лідія Миколаївна.

— Ні. У планах вбивці було вбити обох, вірніше, усіх трьох… — Борейко виразно подивився на Марину Шмідт.

— Я не вбивала, — закачавши головою, закричала та. — Не вбивала!

Кімната завмерла. Здавалося, навіть повітря у ній завмерло, затужавіло.

— Ви, Марино Борисівно, познайомилися з Антоном Гаєвським, коли він прийшов до вас у салон, щоб зробити татуювання, так?

— Т-т-ак, — її голос тремтів.

— Він вам сподобався, і ви вирішили, що не проти завести з цим фізично привабливим хлопцем стосунки. Починалося все правильно: він теж звернув на вас увагу, і якби ви не забули вдома телефон і не попросили сестру його принести, він був би ваш, бо з Аліною ніколи б не зустрівся. Скажіть, навіщо вам потрібен був у цей день телефон? Хіба не можна було обійтися день без нього?

— Так Антон мав подзвони-и-ти, — завила раптом Марина. Личко її зморщилося, ніби зім’ялося, і вона стала дивно схожа на свою бабусю, Нінель Георгіївну. Борейко ковзнув по старій поглядом і повернувся до виючої дівчини.

— Тож Антон не зміг до вас додзвонитися, тому вирішив прийти. Приніс цукерки, квіти… А в цей час Аліна принесла вам телефон. Ви розумієте, що це доля? Ви самі влаштували їх зустріч.

Та, що хоче слухати тільки про кохання, перестала плакати. Вона стиснула губи і злісно блиснула газами: