Ожеледиця

— На похорон.

— Що? Який похорон? Чий?

— Мого батька… Та й Дороті, схоже, довго не протягне без нього…

Ліка не стала більше нічого питати. Тільки тихо промовила:

— Отак. Одна біда не ходить.

Повернення

— Давайте повернемося з вами до початку, — попросив Борейко Лавра і Анжеліку, запросивши їх до себе на допит, але Лавр настійливо просив дозволити йому сходити у квартиру друга. Якась думка, здогад весь час махав перед ним хвостом, але він ніяк не міг його зловити. Іноді хвіст прямо-таки торкався пам’яті, і Лавру здавалося, що він розумів, у чому справа, але потім — чорт! — усе зникало.

Олександр Іванович хоч і був пузатий, проте мізки у нього працювали як треба, та й відповідальний він був надзвичайно, іноді навіть собі на шкоду.

— Гаразд. Йдемо. Раптом і справді наші щось упустили. Адже ви дружили, значить, ти по-іншому на все дивишся.

Весна іскрилася сонцем і калюжами. Бруньки на деревах готові були вибухнути зеленню і зробити світ барвистим. Горобці розцвірінькували між собою зони впливу, тож галас стояв ще той. Але все ще було сіре, і барвисті плями у вигляді червоних тюльпанів і жовтих нарцисів, якими торгували не дуже охайні тіточки, виглядали штучними. Усе живе чекало зелені — от тоді життя увірветься на вулиці міста, в кожну душу, в кожну голову. Тоді зовсім розтане ожеледь на дорогах, у взаєминах і в мізках. Все буде виходити, все відкриється, і буде щастя…

Напевне, саме тому ніхто не відчув страху і незручності, оглядаючи квартиру загиблого. Поки Анжеліка і Лавр розглядали речі Антона, слідчий розповідав:

— Ось тут він лежав, між цим журнальним столом і диваном. Падаючи, впустив слухавку — мабуть, саме тоді розмовляв з вами. Я потім дзвонив йому кілька разів, але було «зайнято»… На цьому ж столику були і фотографії. В основному старі, схоже, сімейні… Ностальгія його замучила, чи що? Тут же була майже порожня пляшка горілки. У ній і виявилася отрута. Чарка була одна. Якби я не був з вами на Майдані і не бачив, скільки життя було у цьому хлопцеві, то подумав би, що це самогубство. Слухайте, Лаврентію Георгійовичу, а може, і правда самогубство? Може, це все-таки він убив свою наречену? Знаряддя вбивства, правда, зовсім не чоловіче, але ж зараз, чорт, усе перевернулося з ніг на голову. Мужики фарбуються і цицьки собі накачують, баби штани носять і м’язи качають… Вже не знаю, що й думати…

— Ні, — коротко кинув Лавр.

— Скажіть, будь ласка, а у вас випадково немає з собою тих фотографій? — втрутилася Ліка.

— Випадково є. А що ви в них побачити хочете?

— А можна подивитися? Справа в тому, що Антон якось сказав… Ну, після того, як був у бабусі Аліни, що у них теж хтось у Львові був… давно… Не знаю, може, це нічого не означає, але…

— Ось ті фотографії — дивіться. Тільки не думаю, що це чимось допоможе. Аж надто давно це було. Та й як це може бути пов’язане зі смертю Аліни? А що якийсь зв’язок є, очевидно…

Ліка взяла фотографії і стала уважно їх розглядати.

— Ще тут ось це було, — Борейко виклав на стіл папку з пожовклими листками, на яких на старій роздовбаній машинці був надрукований текст. — Дивина якась. Схоже, якийсь страхітливий звіт 1941 року, коли радянська влада намагалася русифікувати Україну і називала це етнічними чистками. Ось тут, дивіться…

— Господи Боже мій! — і Ліка почала читати: — «Приказ № 2445/М от 23 июня 1941 года. Тюрьма № 3, г. Львов!. Це ж наказ про розстріл в’язнів із Золочівського замку, в якому НКВД влаштувало в’язницю…