На світанку він прокинувся від вогкого холоду, що закрадавсь у двері з вранішнім туманом. Трохи прочумавшись, він підхопився з кінської шкури, що вкривала його тростинове ложе, і почав ходити по хатині, люто клянучи холод і двері, які його напустили.
Здавалося б, господар мав одразу ж зачинити двері, але не зачинив. То був єдиний отвір, — коли не брати до уваги шпар у ветхих стінах, — що пропускав до хакале світло, а без світла Койот не міг здійснити свого наміру, задля якого, власне, він і встав.
Та сірого вранішнього світла, що тільки-но почало сотатися в двері хакале, було йому замало. Койот мацав руками довкола себе, спотикався й кляв усе на світі, аж поки, зрештою, знайшов те, що шукав; великий гарбузовий бутель на ремінцях, що правив за посуд для води, а частіше — для спиртного.
Дух, що пішов по хатині, коли господар відіткнув бутель, засвідчив, що й зовсім недавно в ньому був трунок, міцніший за воду, а що його там уже немає, сповістив новий потік лайки з уст розчарованого господаря.
— Sangre de Cristo! — з лютою досадою загорлав той, для певності ще й труснувши бутля. — Ані краплини- й блосі ніде втопитись! А в мене аж язик до зубів прилипає і в горлянці так пече, ніби я жару наковтався. Ах ти ж чорт, просто несила терпіти! Що ж то його діяти? Це вже ранок, чи що? Атож. Треба рушати до селища. Може, сеньйор Доффер уже відчинив свою пастку на ранніх пташок. Коли так, то її навідає і койот. Ха-ха-ха!
Почепивши бутель на шию і накинувши на плечі серапе, Койот подався до селища.
Готель був усього за кількасот ярдів від його хатини, на тому самому березі річки, й до нього вела стежка, якою Койот міг би пройти і з зав"язаними очима. Отож за двадцять хвилин він, злегка дохитуючись, підійшов до вивіски «Напоготові».
Йому пощастило: Обердоффер був уже в барі, обслуговував ранніх гостей — купку солдатів, що потайки прийшли з форту перепустити поо чарці після сну.
— Майн готт, міштер Дійас! — привітав господар гостя, безцеремонно полишаючи шістьох клієнтів, що пили в борг, задля одного, що, як він знав, заплатить готівкою. — Майн готт, чи це вас я бачить так рано? Я знаю, чого ви хоче. Ви хоче, щоб я льяти в оцей ваш великий пляшка мексиканський горілка. Аг… аг… — як це він?
— Агвардієнте! Ви вгадали, кабальєро. Саме цього я й хочу.
— Доляр… це коштувати один доляр.
— Carrambo! Ще б мені не знати, коли вже стільки разів платив! Ось вам долар, а ось посуд. Наливайте мерщій!
— Ха! Ви поспішати, майн гер! Гаразд, я вас не затримувати. Певно, ви їхати в муштанговий прерій? Тільки я боїться, що отой ірландець усе там зльовить перед вас. Він поїхав ще з ніч. Душе пізно поїхав з мій готель, після північ, душе пізно їхати в дорогу. Але він дивний людина, отой муштангер, міштер Моріс Шеральд. Ти не знаєш, чого від нього чекати. Але я нічого проти нього не скаже. Він був мій добрий клієнт. Заплятив за свій рахунок, як багатий людина, та ще й лишитись у нього чимальо. Майн готт, стільки там у нього долярів, повні кишені!..
Почувши, що ірландець поїхав, як висловився Обердоффер, у «мустангову прерію», Койот не міг приховати цікавості. Спершу він виказав її здивованим вигуком, потім видимим нетерпінням, що прозирало в усіх його жестах, поки він і далі слухав те нескінченне базікання. Та воднораз він явно не хотів, щоб його збудження помітили. Замість розпитати власника готелю докладніше чи якось іще виявити свій інтерес, він байдужно процідив:
— Мене воно все не стосується, кабальєро. А мустангів у прерії стільки, що вистачить на всіх ловців. Ну ж бо, сеньйоре, наливайте скоріш моє агвардієнте.
Трохи ображений тим, що йому не дали попліткувати, німець, не заходячи в дальшу розмову, швидко наповнив бутель, подав його клієнтові і, кинувши в шухляду під прилавком срібний долар, повернувся до своїх військових гостей, що були приязніші до нього, бо пили на рахунок.
Хоч як кортіло мексиканцеві спершу випити, проте він вийшов з бару, навіть не відіткнувши бутля, так наче вже й не думав про нього. Тепер його поривало щось сильніше, ніж звичайне бажання перехилити чарку, щось таке, що змусило його на час забути про спрагу.
Та хоч би що то було, а повело воно його не додому. Спершу він обійшов одну за одною три хатини на околиці селища — дуже подібні до його власної і з такими ж, як він сам, мешканцями, — і аж тоді подався до свого хакале.
Тільки тепер Койот помітив на стежці відбитки кінських підків, а далі побачив і те, що коня припинали до дерева поблизу хатини.
— Carrambo! — вигукнув він, збагнувши, що означає той слід. — То це ж капітан-американо був тут уночі. Чорт мене забирай! Я щось таке ніби пригадую, але думав, що то мені наснилося. Здогадуюсь, чого він приїздив. Дізнався про від"їзд дона Морісіо. Мабуть, завітає і ще, як розважить, що я вже проспався. Ха-ха! Та тбКер це вже ні до чого. Я й так усе знаю і обійдуся без його настанов. А тоді хай несе тисячу доларів. Mil pesos![60] Ціле багатство! Тільки-но вони потраплять мені до рук, я одразу ж гайну на Ріо-Гранде, і тоді побачимо, що скаже Ісідора!
ebooksa