— Які ви маєте докази? Знайшли тіло?
— Ні. Ані тіла, ані навіть волосинки з голови, як я можу гадати, тут немає.
— А що ж є?
— Кров, велика калюжа крові — наче з цілого бізона. Ходімо, побачите самі. Тільки ось що, — додав слідопит, стишивши голос. — Коли ви хочете, щоб я дослідив усе як належить, звеліть іншим лишитися там, особливо тим, що попереду.
Це застереження, певно, передусім стосувалося плантатора та його племінника, бо слідопит нишком позирнув на них.
— Авжеж, — відказав майор. — Гаразд, Спенглере, я подбаю, щоб вам ніхто не заважав. Панове! Я прошу вас кілька хвилин не рушати далі. Моєму слідопитові треба самому оглянути цю дорогу. З ним можу поїхати тільки я.
Звісно, це майорове прохання насправді було наказом, тільки в чемній формі, бо звертався він до людей, начебто йому не підлеглих. Проте всі до одного послухались і лишилися на місці, а майор рушив уперед за слідопитом.
Кроків через п"ятдесят Спенглер зупинився.
— Бачите, майоре? — спитав він, показуючи на землю.
— Треба бути сліпому, щоб не побачити, — відказав майор. — Калюжа крові, і, як ви казали, така, наче тут зарізали бізона. А якщо вся вона з однією людини, то я сказав би, що тієї людини вже нема живої.
— Мертва! — мовив слідопит. — Умерла ще раніше, ніж ця кров устигла потемніти.
— Чия ж це, по-вашому, кров, Спенглере?
— Тієї людини, яку ми шукаємо, — плантаторового сина. Тим-то я й не хотів, щоб старий їхав сюди.
— А може, нехай би знав усю правду. Так чи так згодом дізнається.
— Слушно кажете, майоре. Та все ж таки краще спершу з"ясувати, як того хлопця вибили з сідла. А це для мене поки що загадка.
— Звісно як! Його ж убили індіанці, команчі. Хіба Це не їхніх рук діло?
— Аж ніяк, — упевнено відказав слідопит.
— Чому ви так думаєте, Спенглере?
— Тому що коли б тут були індіанці, на землі лишилося б не чотири сліди, та й то від двох коней, а не менше як сорок.
Атож, ви маєте рацію. Не схоже, щоб один команч зважився на вбивство.
ebooksa