Дихати йому заважав зашморг ласо. Дівчина вмить попустила його — мотузка легко подалася під її пальцями.
«Тепер йому дихатиметься вільніше. Але що ж із ним сталося? Накинули ласо, коли він сидів у сідлі, й стягли його на землю? Дуже схоже на те, що так воно й було. Та хто це зробив? Я чула тут жіночий голос. А чи справді жіночий? Ні, помилитися я не могла… Але ж осьде чоловічий капелюх і серапе, і це не його речі. Може, тут був ще один чоловік, який поїхав разом із жінкою? Ні, звідси поскакав один кінь… 0, хвалити Бога, він приходить до тями й зараз усе пояснить сам».
— Вам трохи полегшало, сер?
— Сеньйорито, хто ви? — спитав Мігель Діас, підводячи голову й тривожно озираючись довкола. — А де вона?
— Про кого ви питаєте? Я тут, крім вас, нікого не бачила.
— Чорт забирай! Дуже дивно. Ви не зустріли жінки верхи на сірому коні?
— Я чула голос жінки, коли під"їжджала сюди.
— Скажіть краще — голос дияволиці, бо тільки так можна назвати Ісідору Коварубіо де Лос-Льянос!
— То це вона таке з вами зробила?
— Вона, хай їй лиха година!.. А де вона тепер? Скажіть мені, сеньйорито.
— Я не знаю. З тупоту копит, вона нібито поскакала вниз. Мабуть, таки вниз, бо я під"їхала з протилежного боку.
— Ага, вниз… тобто додому… Дякую, сеньйорито, за те, що звільнили мене від ласо, — бо я певен, що це зробили ви. То чи не відмовилися б ви й допомогти мені вилізти на коня? Гадаю, що як я вже сяду в сідло, то зможу їхати. Так чи так, а тут мені залишатися не можна… Я маю поблизу ворогів… Сюди, Карліто! — гукнув він до коня і якось особливо свиснув.— Іди сюди! Не бійся цієї чарівної сеньйорити. Це не вона так брутально розлучила нас, та ще й мало не назавжди. Сюди, мій коню, сюди!
Почувши той посвист, кінь підбіг до господаря, що вже звівся на ноги, й дав узяти себе за вуздечку.
— Якби ви мені трішечки допомогли, ласкава сеньйорито, я б вибрався на сідло. А тоді вже мені не страшні будуть переслідувачі.
— Ви думаєте, вас переслідуватимуть?
— Хто знає. Я ж казав вам, що маю ворогів. Та не про те мова… От кволість ще не минула. То як, чи зволите ви мені допомогти?
— Та певне, сер. Допоможу чим тільки зможу.
— Дякую вам, сеньйорито! Дуже, дуже дякую.
Молода креолка на превелику силу допомогла охлялому вершникові сісти в сідло, де він, похитавшись трохи, зрештою вмостився більш-менш рівно.
— До побачення, сеньйорито, — мовив він. — Я не знаю, хто ви. Бачу тільки, що не нашого роду. Мабуть, американка. Та не в тім річ. Ви така ж добра, як і прекрасна, і, якщо колись трапиться нагода, Мігель Діас віддячить вам за все, що ви сьогодні для нього Зробили.
ebooksa