Вершник без голови

Сказавши це, Койот поїхав з галявини, але не швидко, а повільною ступою, так наче йому важко було втримувати рівновагу. А проте він скоро дістався до краю галявини й зник серед заростей. Далі він поїхав не однією з трьох доріг, а вузькою стежиною, ледь помітною в чагарях.

Молодій креолці усе те здавалося сном — і, може, не так неприємним, як дивним. Та вона враз повернулася до похмурої дійсності, піднявши з трави, де лежав Діас, клаптик паперу й прочитавши, що там написано. То був лист, адресований «донові Морісіо Джеральду» і підписаний Ісідорою Коварубіо де Лос-Льянос.

Тепер і Луїзі Пойндекстер не завадила б чиясь допомога, щоб сісти в сідло, як ото й чоловікові, що кілька хвилин як поїхав звідти.

Дорогою додому, до Каса-дель-Корво, переїжджаючи вбрід Леону, дівчина спинила свою лошицю посеред річки й довго сиділа в сідлі непорушно, втупивши очі в бистру воду, що шумувала біля її ніг. На обличчі в неї відбився глибокий розпач. Здавалося, ще трохи — і та вода прийме красуню-креолку в своє лоно.

Розділ L

СУТИЧКА З КОЙОТАМИ

Багряні тіні техаського надвечір"я вже спускалися на землю, коли страдник, чий виснажливий перехід крізь зарості описано вище, нарешті добувся до лісового струмка.

Напившись донесхочу, він простягся на траві і дав спочинок думкам після тривалого й болісного напруження, що ні на мить не попускало їх від самого ранку. Скалічена нога боліла, але тепер біль не так дошкуляв йому. Про те, що буде далі, він не замислювався, бо був надто стомлений. Йому хотілося тільки одного — відпочити, і свіжий надвечірній вітрець, повіваючи між пірчастим листям акацій, немов заколисував його.

Грифи вже порозліталися по хащах на ночівлю, і, не бачачи більш над собою тієї лиховісної зграї, лісовий блукач незабаром заснув.

Та спав він не довго. Знову заболіла нога, і він прокинувся. І саме біль, а не квиління койотів, не давав йому спати аж до ранку. На тих вовків прерії, що никали довкола, він майже не зважав: як і шакали, вони накидаються тільки на мертвого або вмирущого, а він про смерть і не думав.

Безсонна ніч тяглася гнітюче довго, і бідоласі здавалося, що день уже ніколи не настане. Аж нарешті благословилося на світ, та ранок не приніс йому нічого втішного. Знов з"явилися лиховісні птахи, та й койоти не зникли. У сяйві вранішнього сонця над ним, як і напередодні, маяли чорні крила, а з усіх боків раз у раз чулося бридке виття і дзявкання.

Він підповз до струмка і знову напився води. Тепер його брав голод, і він роззирався довкола, шукаючи очима якоїсь поживи.

Неподалік росло пеканове дерево. На його гілках футів за шість над землею висіли горіхи. Страдник поповзом, відчуваючи за кожним рухом нестерпний біль, добувся до пекана, сяк-так спромігся збити костуром кілька горіхів і трохи вгамував голод.

Що було діяти далі?

Податися куди-інде він не мав змоги. Найменший рух завдавав болю.

Він так і не знав, яких дістав ушкоджень, а надто що скоїлося з його ногою: вона так розпухла, що годі було визначити це напевне. Йому здавалося, що в нього розбита колінна чашечка або звихнутий суглоб. Так чи так, мине чимало днів, поки він зможе вільно рухати ногою. А що ж робити тепер?

На те, що хтось нагодиться йому на допомогу, бідолаха майже не сподівався. Уже скільки він гукав, аж захрип — і все марно. А втім, і тепер він час від часу через силу кричав, але то були лише поодинокі спалахи надії, що змагалася з розпачем.

Отож він не мав іншої ради, як лишитися там, де був, і, усвідомивши це, знову простягся на траві й поклав собі терпіти, скільки стане сили.

Потрібне було неймовірне терпіння, щоб отак мовчки зносити ту пекельну муку. І хоч нещасний його мав, проте вряди-годи з уст йому таки вихоплювався мимовільний стогін.

Не відчуваючи нічого, крім болю, він якийсь час уже й не тямив, що діється навколо. Над ним усе так само кружляли чорні птахи, але він звик до цього й не звертав на них уваги — навіть і тоді, коли котрийсь із них спускався так низько, що чути було, як його крила зі свистом розтинають повітря мало не над самим вухом.