— Що я хочу сказати? А те, що тільки-но ви заплющите очі й трохи задрімаєте, як ураз починаєте бубоніти, наче на сповіді в пастиря.
— Та невже? І що ж я таке кажу?
— Ну, я, паничу, мало що можу второпати. Чую тільки, як ви щораз повторюєте якесь довженне ім"я, таке, що й кінця йому немає, а починається воно з «по».
— Ім"я? Яке ім"я?
— А Господи, хіба ж я знаю? Я по різних школах не навчався, то де мені його запам"ятати, таке довге. Та перед цим ви називаєте ще одне ім"я, і його я можу вам нагадати. Це ім"я жіноче, хоч у нас на батьківщині його майже не почуєш. «Луїза», паничу Морісе, — ось як ви кажете, а тоді вже оте на «по»…
— Е! — перебив його мустангер, видимо не бажаючи розмовляти на цю тему. — Мало яке ім"я я міг десь випадково почути. Буває, людині такого насниться, що й не знаєш, звідки воно взялося!
— Та ні! Вам сниться те, що було насправді, паничу, і вві сні ви говорите про якусь гарненьку дівчину — нібито вона виглядає з карети із завісками, а ви кажете їй запнути ті завіски, бо насувається якесь лихо, і ви хочете її врятувати.
— Хотів би я знати, звідки набрели мені в голову такі дурниці.
— От і я б хотів це знати, — з притиском мовив Фелім, утупивши в свого молодого господаря скрадливий, але пильний погляд.— І звісно ж, — провадив він, — я хотів би, коли можна, спитати вас, паничу Морісе, чи не закохалися ви, не дай Боже, в дочку котрогось із тутешніх янкі? Ой леле, та ж це булЧ> б таке лихо! І що сказала б тоді ваша золотокоса й голубоока красуня-наречена, котра- живе за кільканадцять миль від Баллібаллаха?
— Ну-ну, Феліме! Чи не здається тобі, що ти одбився здорового глузду?
— Ні, паничу, не здається… Хоч є й таке, чого б я залюбки одбився.
— Чого ж саме? Сподіваюся, не мене?
— Вас, паничу? Та ніколи в світі! Я маю на думці цей бісів Техас. От його я таки хотів би одбйтися й поїхати разом з вами додому. Ну скажіть, чого б вам оце марнувати тут час на дурниці? Та ви ж цими своїми ловами й на прожиток не заробите, а як і заробите, то що з того? Вашій старій тітці в замку Баллах уже не довго жити на цьому світі, а коли вона помре, увесь той чудовий маєток дістанеться вам, хоч би яка лиха вона до вас була. Атож, власність є власність, і ніякий бісів син у вас її не відбере! Мустангер весело засміявся.
— Он ти який законознавець, Феліме! З тебе вийшов би першорядний адвокат. Але слухай, ти, здається, забув, що я від самого ранку не мав у роті ані ріски. Що там у нас є в коморі?
— Ет, паничу, не дуже там густо. Ви ж нічого не вполювали за ці три дні, поки ганялися за своєю плямистою кобилкою. Є трохи холодної оленини й кукурудзяні коржі. Коли хочете, я посічу те м"ясо і підігрію в горнятку.
— Гаразд, я почекаю.
— А може, щоб легше чекалося, вип"єте крапелиночку віскі?
— І то діло, налий.
— Чистого чи з водою? Хоч воно й дурниця — зовсім не той смак.
— З водою. Тільки принеси свіжої з річки. Фелім узяв срібний келих і вже рушив до дверей,