Понад годину кружляли в повітрі чорні хмари пилу, і весь той час подорожні просиділи у своєму добровільному ув"язненні. Нарешті за віконцем карети почувся голос, що ніс їм звільнення.
— Можна виходити! — сказав незнайомець, відкинувши свій шовковий шарф на криси капелюха. — Буря не вщухла, вона триватиме до кінця вашої подорожі, а може, й ще днів зо три. Але вам більш нема чого боятися. Весь попіл змело геть. Змело й понесло вперед, і ви навряд чи наздоженете його по цей бік Ріо-Гранде.
— Сер! — мовив плантатор, квапливо сходячи з приступки карети. — Ми вам завдячуємо… завдячуємо…
— Життям, батьку! — підказав йому Генрі. — Сподіваюся, сер, ви зробите нам ласку й назвете своє ім"я?
— Моріс Джеральд, — відповів незнайомець. — Хоч у форті я більш відомий як Моріс-мустангер.[13]
— Мустангер! — зневажливо пробурмотів Колхаун, але так, щоб почути його могла тільки Луїза.
«Якийсь мустангер!» — подумав аристократ Пойндекстер, і його палка вдячність враз охолола.
— Тепер вам не потрібен провідник — ви знайдете дорогу без мене й без мого ласо, — сказав ловець диких коней. — Кипарис онде, їдьте просто на нього. Коли перейдете річку, побачите прапор над фортом. Ви ще встигнете доїхати завидна. А я не можу більше баритись і мушу попрощатися з вами.
Сам сатана верхи на пекельному коні не був би такий схожий на себе, як був схожий на нього Моріс-мустангер, коли вдруге залишав плантатора з його обозом.
Та ні чорна від попелу постать, ні невисоке становище не могли зашкодити йому в очах тієї, що в думках своїх уже віддала йому перевагу над усіма, — в очах Луїзи Пойндекстер.
Почувши його ім"я, хоча вже й відоме їй, вона ніжно притисла до грудей візитку і в млосній задумі прошепотіла:
— Морісе-мустангере, хоч ти зараз і чорний як ніч, хоч ти й не бозна-хто, — ти полонив серце креолки. Боже мій, Боже! Він надто схожий на Люцифера[14] — я не можу гордувати ним!
ОСЕЛЯ ЛОВЦЯ ДИКИХ КОНЕЙ
Там, де Ріо-де-Нуесес, або Горіхова річка, вбирає у свої води добру сотню річечок і струмків, що помережили карту, наче віти розложистого дерева, лежать надзвичайно мальовничі місця. На всі боки простяглася прерія з дубовими й горіховими гайками, які то там, то там по берегах зливаються в суцільні зелені смуги.
Подекуди ці довгасті гаї переходять у справжні хащі, де ростуть переважно різні види акації, а поміж ними — і копайський бальзам, і креозотовий чагарник, і дике алое, і химерний цереус, і кактуси, і деревоподібна юка.
Ці колючі рослини осоружні оку сільського господаря, — адже ростуть вони на зовсім пісних, неродючих грунтах, — проте незмінно ваблять ботаніків і всіх, хто любить природу, особливо коли цереус розкриває свої величезні, немов воскові, квітки, а фукієра підносить над чагарями розгорнутий прапор розкішного ясно-червоного цвіту.
Але не вся місцевість така. Є тут і ділянки родючого чорнозему, на якому виростають великі дерева з пишними кронами: індіанське мильне дерево, горіхи, в"язи, кілька різновидів дуба, подекуди кипариси й тополі, — і ці гаї, що міняться всіма відтінками зелені й вражають око розмаїтістю обрисів, таки справді прекрасні.
Струмки там кришталево чисті, і в них відбивається ясна блакить неба. Хмари майже ніколи не заслоняють сонця, місяця й зірок. Туди немає дороги демонам хвороб — жодна пошесть не навідує цих благословенних місць.
Та хоч який принадний цей край, цивілізована людина ще не влаштовує тут свого житла. Його стежками мандрують лише червоношкірі бродяги прерії — команчі,[15] - та й то тільки верхи на конях, коли виряджаються в свої набіги на поселення по берегах Нижньої Нуесес або Леони.