— Carrambo! — бурмоче він сам до себе. — Ще трохи — і вона полетить з кручі!
Та він помиляється. Вершниця проїжджає трохи далі, проте з кручі не падає. Смикнувши поводи, вона знов повертає і скаче понад урвищем, понад самим краєм, так щоб привернути увагу техасців у долині. Саме в цю мить у Зеба Стампа вихоплюється оте «Боже правий!» — вигук, який почуєш від нього не часто.
І, наче у відповідь на той вигук, чи скоріш на запитання, вимовлене за ним, лунає крик дивної вершниці, яка щойно з"явилася над урвищем:
— Los Indios! Los Indios!
Той, хто був у Південному Техасі бодай три дні, миттю зрозуміє, що означають ці слова, хоч би яка була його рідна мова. Це — сигнал тривоги, що його ось уже триста років чути на протязі трьох тисяч миль кордону трьома різними мовами — французькою, іспанською і англійською: «Les Indiens! Los Indios! The Indians!» І тільки тугий на вухо чи забарний на розум не одразу збагне і сам той сигнал, і небезпеку, яку він провіщає.
Людям, які чують крик вершниці, стоячи на лужку коло хакале, переклад не потрібен. Вони вже зрозуміли, що жінку переслідують індіанці. Та й нема часу на роздуми, бо до них знов долинає той самий голос:
— Техасці! Люди! Рятуйте! Рятуйте! Індіанці! Вони женуться за мною. Вже наздоганяють…
Вона й далі щось вигукує, але слів уже не чути. Власне, слова й ні до чого: всім і так зрозуміло, що відбувається там нагорі. Майже одразу ж по тому, як вершниця з"являється в прогалині між верхівками дерев, слідом за нею, відстаючи заледве на двадцять ярдів, на край урвища стрілою вихоплюється індіанець на коні. Він жене шаленим чвалом, і силует його чітко вимальовується проти ясного неба. Всі бачать, як він розкручує над головою ласо. Цілковито захоплений тим, щоб кинути напевне, він ніби не чує крику втікачки — адже, гукаючи на допомогу, вона й на мить не стримує коня, — чи, може, гадає, що той крик звернений до нього з останнім відчайдушним благанням про милосердя.
Та якщо він так і подумав, то помилився, бо раптом унизу під кручею лунає різкий виляск рушничного пострілу — але ще за коротку мить перед тим пекучий біль у зап"ястку змушує його впустити ласо й вражено озирнутися.
Йому одразу впадає в око хмарка порохового диму, що здіймається в повітрі над долиною. Один швидкиг погляд — і переслідувач рвучко напинає поводи. Він бачить унизу сотню озброєних людей.
Ту ж мить їх помічають і ті три вершники, що скачуть за ним. Немов за командою, усі четверо круто повертають і мчать геть від урвища.
— З біса жаль, — каже Зеб Стамп, знов заряджаючи рушницю. — Якби я не боявся за неї, то дав би їм спуститись у долину, і ми б захопили їх. А там, може, дізналися б дещо й про нашу хитромудру справу. Та тепер на це годі сподіватися, бо, поки ми виїдемо нагору, за ними вже й слід прочахне.
Поява індіанців швидко змінює настрій натовпу перед хатиною мустангера. Більшість, що визнала Моріса Джеральда винним, обернулася на меншість, і найповажніші люди тепер вважають, що він не винен. Колхаун та його горлодери вже не господарі становища. На пропозицію ватажка «регуляторів», Сема Менлі, суд відкладають.
Так само швидко ухвалюють новий план. Підсудного перевезуть до селища і там судитимуть згідно з законом.
А тепер щодо індіанців, чия доречна поява спричинила таку раптову зміну в думках і намірах усіх тих людей.
Чи треба їх переслідувати? Авжеж!
Та коли? Зараз-таки?
Здоровий глузд і обачність підказують, що ні. Вони бачили тільки чотирьох команчів. Але навряд чи то всі. За ними можуть сунути й чотири сотні.
— Почекаємо, доки сюди приїде та жінка, — пропонує хтось із боязкіших. — За нею ж більше не женуться. Здається, вона вже спускається виярком. Дорогу вона напевне знає, бо сама ж навела нас на це місце.
Більшість визнає цю думку розумною. Вони не боягузи. Але з-поміж них лише кілька чоловік зустрічалися з дикими індіанцями в справжніх сутичках, а решта бачила хіба що тих їхніх братів, які прижилися коло білих і промишляють торгівлею.
ebooksa