Вершник без голови

— То через це й подвоїли варту? Дуже дивно. Чи не потьмарилось у голові і в майора?

— Чи, може, це порада, чи то пак наказ, пані ма-йорової? Ха-ха-ха!

— Ні, серйозно, що це означає? Невже старий і справді боїться, що мустангер може втекти з гауптвахти?

— Та ні, не думаю. Він боїться скоріше, щоб туди не забрався хтось інший.

— Ви хочете сказати…

— Я хочу сказати, що Морісові-мустангеру безпечніше бути в ув"язненні, ніж на волі. В селищі з"явилися якісь темні типи, і йдуть розмови про новий суд Лінча. Чи то «регулятори» самі шкодують, що погодилися на відстрочку, чи то хтось дуже старається відповідно настроїти місцевий люд. Мустангерові пощастило, що за нього заступився старий мисливець і що ми вчасно повернулись. Ще день — і ми навряд чи застали б його на гауптвахті. А тепер, хвалити Бога, бідолаху судитимуть законним судом.

— І коли ж це буде?

— Як тільки він повернеться до тями й зможе розуміти, що стоїть перед судом.

— Так можна чекати не один тиждень.

— А може, й усього два-три дні чи навіть тільки до завтра. Нічого страшного в нього немає, ото тільки в голові каламутиться, а це, мабуть, не від тілесних ушкоджень, а від якогось великого душевного струсу. Він може прийти до тями за один день. А як я чув, «регулятори» вимагають судити його одразу ж, тільки-но в нього трохи проясніє розум. Вони не хочуть чекати, поки він зовсім одужає.

— Сподіваюся, він зможе сказати щось таке, що зніме з нього всі підозри, — мовив Генкок.

— Дуже сумніваюся, — озвався Кросмен, недовірливо хитнувши головою. — А втім, побачимо.

— А я певен цього, — сказав Слоумен і, трохи помовчавши, додав: — Справді, побачимо. — Та в голосі його звучала не так упевненість, як надія.

Розділ LXIX

ТАЄМНИЦЯ І СКОРБОТА

Гасієнда Каса-дель-Корво поринула в скорботу. Над сім"єю Вудлі Пойндекстера витає похмура таємниця.

Хоч їх тепер усього троє, вони бачаться далеко не так часто, як раніш, і тримаються скуто, наче їх гнітить якась глибоко прихована причина. Зустрічаються тільки за столом у їдальні, розмовляють лише тоді, коли без цього не обійтися.

Здавалося б, неважко пояснити і смуток, що панує в домі, і їхню похмуру мовчанку. Смерть єдиного сина і єдиного брата, в якій уже ніхто не сумнівається, смерть несподівана і досі не з"ясована, тяжко вразила й батька, й дочку. Вона ж таки могла накласти й темну тінь на обличчя двоюрідного брата.

Але за всім тим криється щось іще. Кожен з них при інших мовби замикається в собі, навіть у ті рідкісні хвилини, коли неминуче заходить мова про сімейне лихо. Схоже на те, що, крім спільного горя, в кожного є свій таємний біль, яким вони не діляться й не можуть поділитись одне з одним.

Сам плантатор, ще донедавна такий гордий, тепер не виходить з дому й цілими днями бродить по кімнатах чи міряє кроками довгий коридор, зігнувшись під тягарем лиха, що зломило його гордість і хтозна, чи не розіб"є й серця. Та навіть страшним батьківським горем важко пояснити ті ледь чутні прокльони, що час від часу зі стогоном зриваються з його уст.