— Це брехня! Моріс Джеральд не…
— Не вбивав його, ти хочеш сказати? Атож, звинувачення ще треба довести. І воно буде доведене,
і вирішальні докази про нього суд почує з твоїх-таки уст, на превелику втіху присяжних.
Великі, наче в газелі, очі молодої креолки ще дужче розширились. Та й дивилася вона на співрозмовника так само, як дивиться злякана газель: зі страхом, подивом і німим запитанням.
Минуло не менш як десять секунд, поки вона здобулася на слово. У голові в неї роїлися думки, здогади, страхи, підозри.
— Я не розумію, до чого ти ведеш, — нарешті озвалася вона. — Ти кажеш, мене викличуть на суд. Навіщо? Хоч я й сестра того, кого… але ж я нічого не знаю… не можу нічого додати до того, що відомо всім.
— Ні, можеш, та ще й чимало. Далеко не всім відомо, що в ніч убивства ти призначила побачення в глухому кінці саду. Не знають люди й про те, що сталося під час цього таємного побачення. Як Генрі урвав його; як він розлютився від думки про ганьбу, що впала не тільки на його сестру, а й на всю родину, і погрожував убити винуватця; як йому завадило здійснити цю погрозу тільки втручання жінки, підло звабленої тим негідником… Не знають вони й що було далі: як Генрі здуру подався слідом за тим паскудним ірландським собакою і що він мав на думці. Свідками цього були тільки двоє.
— Двоє? Хто? — спитала Луїза машинально і через те майже спокійно.
Відповідь на її запитання була не менш холоднокровна:
— Один був Кассій Колхаун, друга — Луїза Пойндекстер.
Вона не здригнулася. Навіть не дала взнаки, що здивована. Те, що було вже сказано, підготувало її й до цього*. Отож вона тільки мовила з викликом:
— Ну?
— Ну? — луною повторив Колхаун. — Сподіваюсь, тепер ти розумієш мене?
— Не більше, ніж досі.
— Хочеш, щоб я пояснив докладніше,?
— Як вам буде завгодно, сер.
— Тоді поясню. Слухай, Лу, є лиш один спосіб урятувати твого батька від злиднів, а тебе від ганьби. Ти розумієш, про що я кажу?
— Так, це я розумію.
— І тепер ти мені не відмовиш?
— Тепер — ще певніше, ніж будь-коли!
ebooksa