ВИМУШЕНЕ ПОВЕРНЕННЯ
Колхаун хапає коня за вуздечку.
Кінь опирається, але марно. Голову його міцно тримають поводи, що зачепилися за кущ, і він тільки вистрибує задніми ногами по колу.
Вершник на ньому ні на що не зважає і навіть не пробує врятуватися від нападу. Він мовчки й незворушно сидить у сідлі, полишивши коня й далі крутитися навколо куща.
Та кінь опирається не довго і зрештою дає спинити себе. З уст Колхауна злітає радісний вигук. Але його уриває настирлива думка: адже він ще не здійснив свого наміру до кінця.
Що ж то за намір?
Про це знає тільки він сам, і з того, як він сторожко озирається навкруги, можна зрозуміти, що він не хотів би втаємничувати в цю справу нікого.
Пильно роздивившись по навколишній хащі, він ще якусь хвилину наслухає, а тоді береться до діла.
Те, що робить відставний капітан, збоку видалося б досить дивним. Він витягає з піхов мисливський ніж, відгортає край серапе над грудьми вершника без голови й нахиляється до нього, так ніби хоче встромити гостре лезо просто йому в серце.
Рука з ножем уже занесена. Здається, ніщо не може відвернути удару…
І все-таки удар спинено. Його спиняє вигук із-за дерев, а в наступну мить з"являється й той, хто гукав. Це Зеб Стамп верхи на своїй кобилі.
— Облиште цю гру! — наказує він і швидко простує до Колхауна крізь низький чагарник. — Облиште, хай вам чорт!
— Яку гру? — розгублено озивається відставний капітан, крадькома ховаючи ніж у піхви. — Що за дурниці ви верзете? Ця тварюка зачепилася за кущ. Я боявся, щоб вона знов не втекла, й хотів перерізати їй горлянку… для певності.
— А, он воно що… Ну, як на мене, то різати горлянку ні до чого. Навіть і для певності можна обійтися без крові. Ви ж мали на думці горлянку коня, так я зрозумів?
— Та звісно, що коня.
— Атож. Бо вершникові хтось уже зробив таке — якщо це людина. А ви як гадаєте, містере Колхауне?
— Хай йому чорт, не знаю, що й думати. Я ще не встиг подивитися на нього. Оце тільки-но сюди під"їхав… Сили небесні! — вигукує Колхаун, прикидаючись страшенно враженим. — Та це ж таки людина!.. І вона мертва!
— Що мертва, то мертва. Та й де б їй бути живій без голови на плечах. Під покривалом же голови немає, га?
— Ні… Здається, ні. А хіба може бути?..