Вершник без голови

22
18
20
22
24
26
28
30

Розділ ХСІІ

ВИМУШЕНЕ ПОВЕРНЕННЯ

Колхаун хапає коня за вуздечку.

Кінь опирається, але марно. Голову його міцно тримають поводи, що зачепилися за кущ, і він тільки вистрибує задніми ногами по колу.

Вершник на ньому ні на що не зважає і навіть не пробує врятуватися від нападу. Він мовчки й незворушно сидить у сідлі, полишивши коня й далі крутитися навколо куща.

Та кінь опирається не довго і зрештою дає спинити себе. З уст Колхауна злітає радісний вигук. Але його уриває настирлива думка: адже він ще не здійснив свого наміру до кінця.

Що ж то за намір?

Про це знає тільки він сам, і з того, як він сторожко озирається навкруги, можна зрозуміти, що він не хотів би втаємничувати в цю справу нікого.

Пильно роздивившись по навколишній хащі, він ще якусь хвилину наслухає, а тоді береться до діла.

Те, що робить відставний капітан, збоку видалося б досить дивним. Він витягає з піхов мисливський ніж, відгортає край серапе над грудьми вершника без голови й нахиляється до нього, так ніби хоче встромити гостре лезо просто йому в серце.

Рука з ножем уже занесена. Здається, ніщо не може відвернути удару…

І все-таки удар спинено. Його спиняє вигук із-за дерев, а в наступну мить з"являється й той, хто гукав. Це Зеб Стамп верхи на своїй кобилі.

— Облиште цю гру! — наказує він і швидко простує до Колхауна крізь низький чагарник. — Облиште, хай вам чорт!

— Яку гру? — розгублено озивається відставний капітан, крадькома ховаючи ніж у піхви. — Що за дурниці ви верзете? Ця тварюка зачепилася за кущ. Я боявся, щоб вона знов не втекла, й хотів перерізати їй горлянку… для певності.

— А, он воно що… Ну, як на мене, то різати горлянку ні до чого. Навіть і для певності можна обійтися без крові. Ви ж мали на думці горлянку коня, так я зрозумів?

— Та звісно, що коня.

— Атож. Бо вершникові хтось уже зробив таке — якщо це людина. А ви як гадаєте, містере Колхауне?

— Хай йому чорт, не знаю, що й думати. Я ще не встиг подивитися на нього. Оце тільки-но сюди під"їхав… Сили небесні! — вигукує Колхаун, прикидаючись страшенно враженим. — Та це ж таки людина!.. І вона мертва!

— Що мертва, то мертва. Та й де б їй бути живій без голови на плечах. Під покривалом же голови немає, га?

— Ні… Здається, ні. А хіба може бути?..