як вогнем!
— Змія? — вигукнув Стамп, підступивши до переляканого ірландця й наблизивши до нього свічку. — Де ж пак, змія! Ні, хай їй сто чортів, це не змія! Це ще гірше!
— Ще гірше за змію? — в розпачі заволав Фелім. — Гірше, кажете, містере Стампе? Ви гадаєте, це небезпечно?
— Ну, хтозна, як воно повернеться. Все залежатиме від того, чи знайду я тут поблизу що треба і чи скоро знайду. А як ні, містере Феліме, то не ручуся…
— Ой містере Стампе, краще й не кажіть!
— Що це? — спитав Моріс, побачивши на грудях у слуги довгу червону смужку, неначе проведену навскоси розпеченим залізним стрижнем. — Що воно таке, скажіть? — повторив він з тривогою в голосі, помітивши, як похмуро оглядає мисливець той дивний знак. — Я ніколи такого не бачив. Це щось небезпечне?
— Дуже небезпечне, містере Морісе, — відповів Стамп, жестом запрошуючи мустангера вийти за двері й говорячи пошепки, щоб не почув Фелім.
— Але що це таке? — нетерпляче спитав мустангер.
— Слід отруйної стоноги.
— Отруйної стоноги? Вона вкусила його?
— Та наче ні. Але цього й не потрібно. Їй досить проповзти по шкірі, щоб убити людину.
— Сили небесні! Невже це правда?
— Так, містере Морісе. Я не раз бачив, як здорові чоловіки врізали дуба від такої-от смужки на тілі. Треба його рятувати, не гаючи часу, бо скоро в нього почнеться страшна гарячка, а тоді потьмариться розум, як ото коли вкусить скажений собака. Та лякати його поки що не треба, ось я побачу, чи не можна йому допомогти. Є в цих місцях одна така рослина, і якби мені її швидко знайти, то ми б його легко вилікували. Та от, як на те, бісів місяць сховався за хмарами, й шукати доведеться навпомацки. Я знаю, отам на крутосхилі цього зілля багато, отож ви йдіть заспокойте бідолаху, а я подивлюся, чим йому зарадити. За хвилину-дві повернуся.
Ця їхня розмова, що велася пошепки та ще й за дверима, замість погамувати Фелімів страх, розбуркала його до краю, і ледве старий мисливець зник у темряві, подавшись на пошуки рятівної рослини, як ірландець прожогом вискочив з хатини, ще відчайдушніше репетуючи.
Минуло кілька хвилин, перш ніж господар спромігся його заспокоїти, запевнивши, — хоча й сам не дуже в те вірив, — що ніякої небезпеки немає.
А ще за хвилину по тому в дверях з"явився Зеб Стамп, і, поглянувши на нього, обидва — й слуга, й господар — відчули полегкість. І впевнений вираз його обличчя, і спокійні рухи краще від будь-яких слів говорили: він таки знайшов те, що шукав. У правій руці мисливець тримав кілька темно-зелених довгастих кружалець, обтиканих гострими колючками. Моріс упізнав листя добре знайомого йому кактуса орегано.
— Не журися, містере Феліме! — заспокійливо сказав Зеб Стамп. — Тепер тобі нема чого боятися. Осьде зіллячко, яке враз витягне з тебе гарячку, — швидше, ніж згорить кинута в огонь пір"їна… Та годі тобі репетувати, друже! Ти ж побудив усіх звірів, птахів і плазунів на двадцять миль в окрузі. Якщо ти й далі так горлатимеш, сюди збіжаться з гір команчі, а це буде куди гірше за оту бісову стоногу… Містере Морісе, пошукайте, чим його перев"язати, а я тим часом наготую припарку.
Витягши з піхов ножа, мисливець передусім позрізав з листя колючки, а тоді зняв цупку шкіру, дрібно покришив соковитий м"якуш і, розрівнявши його на поданій мустангером чистій полотнинці, з мисливською вправністю приклав цю, як він казав, «припарку» до червоної смуги на Фелімових грудях, що її, всупереч поясненню Зеба Стампа, залишили не кігтики стоноги, а її отруйні жувальця, які раз по раз впиналися в шкіру сплячого.
«Припарка» подіяла майже одразу: сік кактуса виявився доброю протиотрутою, і потерпілий, позбувшись страху, щасливий з того, що тепер його життя в безпеці, поринув у глибокий, цілющий сон. А самозваний лікар після марних пошуків стоноги, — ця гидка істота, на відміну від змій, не боїться волосяної мотузки, — мовчки вийшов з хатини, знову вмостився на своїй зеленій постелі й спокійно проспав до ранку.
З першим променем світанку всі троє були вже на ногах. Фелімова гарячка минула, а з нею і його нічний страх. Нашвидку поснідавши рештками смаженого індика, почали квапливо готуватися до від"їзду. Колишній помічник стайничого з Баллібаллаха разом с техаським мисливцем готував диких коней до подорожі через прерію, міцно прив"язуючи їх одне до одного, а тим часом Моріс клопотався коло свого гнідого та плямистої лошиці. Особливо багато уваги приділяв він прекрасній полонянці: розчісував їй гриву і хвіст, зчищав з лискучої шерсті плями грязюки, що свідчили про те, як уперто він ганявся за цією твариною, перш ніж накинув ласо на її горду шию.