Вершник без голови

22
18
20
22
24
26
28
30

Десь за тиждень після того, як плантатор з Луїзіани приїхав у свій новий дім, на парадному плаці перед фортом Індж, звернувши погляди на гасієнду Каса-дель-Корво, стояли троє офіцерів.

Усі вони були молоді — найстаршому не більш як тридцять років. Дві поперечні нашивки в нього на погонах свідчили, що це капітан; другий, з однією нашивкою, був старший лейтенант, а третій, наймолодший, судячи з його чистих погонів, не дослужився ще й до лейтенанта.

Вони саме були вільні від служби й знічев"я завели розмову про нових мешканців Каса-дель-Корво, тобто про плантатора з Луїзіани та його сім"ю.

— Буде щось ніби новосілля, — сказав піхотний капітан, маючи на увазі запрошення, що стосувалося всіх офіцерів гарнізону. — Спершу обід, потім танці — неабияка подія! Певне, побачимо там усіх місцевих аристократів і красунь.

— Аристократів? — засміявся лейтенант драгунів. — Гадаю, таких тут небагато набереться, а красунь, мабуть, і ще менше.

— Ви помиляєтесь, Генкоку. На берегах Леони вистачає і тих, і тих. Сюди прибилося кілька добре відомих у країні родин. І вже без сумніву, вони будуть на святі в Пойндекстера. Коли ж говорити про аристократів, то сам господар там такий аристократ, що вистачить на всіх гостей. Що ж до красунь, то я ладен закластися, що його дочка перевершить усіх в окрузі. Інтендантовій племінниці вже не бути тут першою красунею.

— О-он як? — протягло мовив наймолодший офіцер, з кінних стрільців, і в тоні його вчувалося, що капітанові слова дошкулили йому. — Виходить, ця міс Пойндекстер має бути з біса гарна.

— Атож, вона справді на диво гарна, коли залишилась така сама, якою я бачив її востаннє на балу в Лафурша. Там було кілька молодих креолів, то вони так упадали коло неї, що мало не дійшло до дуелі.

— То вона кокетка? — з осудом запитав стрілець.

— Аж ніяк, Кросмене. Зовсім навпаки, повірте моєму слову. Вона дівчина поважна і, гадаю, дасть відкоша кожному, хто спробує повестися з нею запанібрата. Горда, як і її батько! Це в Пойндекстерів спадкове.

— Дівчина якраз для мене, — жартівливо мовив молодий драгун. — Коли вона й справді така гарна, як ви кажете, капітане Слоумене, мені не лишається нічого іншого, як закохатись у неї. Я ж бо, на відміну від Кросмена, ще не попався ні в чиї тенета. І хвалити Бога!

— Ось що, Генкоку, — відказав йому піхотний капітан, чоловік поміркованої вдачі, — я не люблю битись об заклад, але ладен поставити будь-які гроші: побачивши Луїзу Пойндекстер, ви такого більш не скажете, якщо, звісно, не покривите душею.

— Отакої, Слоумене! Даремно ви за мене турбуєтесь. Я не раз бував під вогнем прекрасних очей, і мені нема чого боятися.

— Але не таких прекрасних.

— Чортівня якась! Ви змушуєте чоловіка закохатися в цю дівчину, ще й не бачивши її. Мабуть, вона справді рідкісна, незрівнянна красуня.

— Атож, саме така вона була, коли я бачив її востаннє.

— А коли ж це було?

— Бал у Лафурша? Стривайте, зараз пригадаю… Років з півтора тому. Ми саме повернулися з Мексики. Вона тоді тільки-но почала показуватись у світі. Як ото мовиться: «Зійшла нова зоря на небозводі, народжена для слави, осяйна».

— Півтора року — чимало часу, — розважливо сказав Кросмен, — а надто для дівчини, та ще й креолки. Вони ж бо часто вискакують заміж, коли ще й шістнадцяти не мине. Чи не втратила її краса своєї свіжості?

— Гадаю, що ні. Я міг би піти туди пересвідчитись, та їм тепер, мабуть, не до гостей: готуються до свята. А от наш майор уже побував у Каса-дель-Корво й повернувся в такому захваті від краси міс Пойндекстер, Що пані майорша мало не наскубла йому чуприну.