Але тепер хворий був у безпеці — не серед хащі, в оточенні койотів і хижих стерв"ятників; не в убогій лісовій хатині, сяк-так доглянутий; і не у в"язниці, майже без будь-якого догляду. І коли до нього повернулася свідомість, він зрозумів, що прекрасний образ, який бачився йому в забутті, був не привиддям, а справжньою жінкою — найпершою красунею на Леоні чи, може, й у цілому Техасі, на ім"я Луїза Пойндекстер.
Тепер уже ніхто не перешкоджав молодій креолці доглядати коханого, навіть батько. Тяжке горе зігнуло старого плантатора, збило з нього фальшиву аристократичну пиху. Та, власне, й не це змусило його дати прихильну згоду на шлюб дочки: адже його зятем став не якийсь там бозна-хто, а ірландський баронет, сер Моріс Джеральд, відомий досі як Моріс-мустангер.
У Техасі титули не в пошані, та й сам новоспечений дворянин не надавав йому ваги. Але, на щастя, — а тане щастя випадає далеко не кожному ірландському баронетові, — разом з титулом він дістав і чималий спадок, цілком достатній, щоб викупити з-під застави плантацію і гасієнду Каса-дель-Корво, які по смерті Кассія Колхауна мали перейти до його найближчого родича.
Тим родичем був не Вудлі Пойндекстер. Як виявилося, відставний капітан колись уже був одружений і в Новому Орлеані жив його син, що мав законне право на все його майно.
Та Моріс Джеральд на те не зважав. Він залагодив усі справи й одружився з Луїзою Пойндекстер. Молоде подружжя поїхало на його батьківщину, потім по Європі — то була їхня весільна подорож, — але зрештою, на бажання сера Моріса, повернулося до Техасу, щоб назавжди оселитись у Каса-дель-Корво.
«Голубоока краля», що нібито тужила за мустангером у замку Баллах, існувала, мабуть, тільки у Фелімовій уяві. Чи, може, то було просто юнацьке захоплення, один з тих пуп"янків кохання, що в"януть, не встигнувши розцвісти, і здебільшого їх убиває розлука.
Так чи ні, але, поки вони були на Смарагдовому острові, Луїза Пойндекстер, — або ж, як її належить тепер називати, леді Джеральд, — не мала жодного приводу до ревнощів.
Та й у подальшому житті це прикре почуття прокинулося в ній тільки раз, але й тоді лише промайнуло темною тінню — і зникло.
Це сталося того дня, коли її чоловік приніс додому на руках вродливу молоду жінку. Вона була ще жива, але з рани на її грудях струменіла кров, і жити їй лишалося не довго.
На запитання: «Хто це зробив?» — жінка тільки й спромоглася відповісти: «Діас… Діас!..»
То були останні слова Ісідори Коварубіо де Лос-Льянос.
Зі смертю нещасної сеньйорити згасла й неприязнь до неї у серці її щасливої суперниці. До мертвих не ревнують. І леді Джеральд більш ніколи не зазнала ревнощів. Навпаки, їх заступило співчуття до безталанної Ісідори, чию сумну історію вона тепер краще зрозуміла. Луїза сама допомогла чоловікові засідлати гнідого мустанга, сама вирядила його на пошуки вбивці. І не приховувала радості, коли Моріс повернувся, ведучи мексиканця на кінці ласо. Вона не спробувала заступитися за Діаса навіть тоді, коли поспіхом зібрана ватага «регуляторів» звершила відплату — повісила його там-таки на дереві.
То не була жорстокість, а всього лише первісна форма правосуддя: «око за око і зуб за зуб».
Час руйнує, час і будує. Мабуть, ніде не сподіяв він таких великих перемін, як за останні десять років у Техасі, а надто в поселеннях по берегах Нуесес і Леони.
Там, де колись були непрохідні хащі, з"явилися нові плантації. Там, де серед широкої прерії паслися табуни диких коней, звелися міста. Скрізь нові імена, нові назви, нові будівлі.
А проте, знайдуться люди, що покажуть вам дорогу до старої гасієнди, яка й досі зветься Каса-дель-Корво. І коли ви потрапите туди, вас зустрінуть з такою гостинністю, якої ви ніколи не знали в Європі.
Господар гасієнди — один з найвродливіших чоловіків Техасу, його дружина — загальновизнана тамтешня красуня. Обоє вони ще досить молоді.
Під їхньою гостинною покрівлею ви зустрінетесь і з поважним старим чоловіком аристократичного вигляду, напрочуд привітним і говірким. Він поведе вас до коралів, показуватиме худобу й залюбки розповідатиме про сотні — та де, тисячі." — коней і корів, яких ви зможете побачити віддалік на пасовищах.
Ви пересвідчитесь, Що тому старому джентльменові таки є чим пишатися. Та найдужче він пишається красунею-дочкою — господинею дому — і шістьма чарівними малюками, що липнуть до нього зусібіч і називають його дідусем.
Коли ви заглянете до стайні, то матимете нагоду побачити ще двох мешканців гасієнди. Один з них, на ім"я Фелім О"Нійл, — головний стайничий, що опікується тільки кіньми. Другий — чорношкірий кучер, наречений Плутоном Пойндекстером, — дивиться тепер на коней хіба лиш тоді, як сідав на передок і бере в руки віжки. Відколи ми бачили його востаннє, веселун Плутон став розважливим і статечним чоловіком. Цією переміною він завдячує Флорінді — вона тепер подруга його життя.